Давня українська література охоплює величезний часовий період – від давнини до кінця XVIII століття. За кілька століть своєї історії вона пережила перехід від синкретичного письменства до новочасного типу художньої словесної творчості.
Давню літературу можна поділити на дві групи:
| перекладна ⇓ 1. Біблія 2. Апокрифи 3. Агіографії 4. Повісті „Александрія” 5. Житійна література 6. Природничо-наукова література 7. Збірники афоризмів 8. Хронографи |
оригінальна ⇓ 1. Літописи 2. „Повчання Володимира Мономаха…” 3. Агіографії 4. Апокрифи 5. Житія 6. „Слово про похід Ігорів” |
Перекладна література
Роль посередника при поширенні культури на наших теренах відіграла Болгарія, котра майже на століття раніше прийняла християнство і до Х століття мала вже напрацьовані переклади Святого Письма з грецької та латинської на старомакедонську.
Біблія – священна книга християнства. Вона виникла протягом І тис. до н.е. шляхом відбору, редагування та канонізації значного масиву релігійних текстів, які згодом були визнані як богодуховенні чи інспіровані.
Назва „Біблія” походить від грецького „книги”. Це унікальне зібрання священних текстів, ціла бібліотека, яка складається не менше як із 66 книг. Інші назви Біблії – Святе Писання, Святе Письмо, Священне Писання тощо.
В основу поділу Біблії покладено до і після народження Христа. Перша частина (Старий Заповіт) розповідає про союз Бога з давньоєврейським народом, вважається священною для іудеїв. Друга частина, яка у християн іменується „Новий Заповіт”, розповідає про союз Бога з усім людством, укладений через покутну жертву Ісуса Христа. Для християн є священними обидві частини Біблії.
Книги Біблії написані понад сорока авторами протягом майже півтори тисячі років. Ці автори походили з різних культурних та суспільних верств: серед них були політики, воєначальники, царі, міністри, священники, мудреці та релшінійні вчителі, пастухи, лікарі, дрібні чиновники.
Біблійні твори укладалися в Африці, Азії та Європі різними мовами – давньоєврейською, арамейською, грецькою. Автори Біблії у своїх розповідях торкалися релігійних, філософських, моральних проблем, питань сутності природи та людини, висловлювались сміливі пророцтва, складали історичні літописи та біографії.
Апокрифи
Апокрифи (псевдоепіграфи) – біблійні-релігійні тексти, що виникли в межах біблійної традиції, але офіційно не були визнані священиками і не ввійшли до канону Біблії – чи то іудейського, чи то християнського. Вони часто визнавалися не лише помилковими, хибними, а й облудними, фальшивими (Наприклад: „Дитинство Ісуса”, „Ходіння Богородиці по муках”, „Бунт Люципера та ангелів” тощо).
Найпопулярнішими були апокрифи есхатолічні – про потойбічне життя, про рай і пекло, про кінець світу і страшний суд.
Численні ремінісценції апокрифів помітні в Енеїді І.Котляревського, у творах Т.Шевченка, С.Руданського, Лесі Українки, І.Франка.
Агіографічна (від грец. – святий, благочестивий і – пишу) або житійна література – жанр християнської історично-біографічної літератури, у якій описувалося життя святих і аскетів-подвижників. Повчальна література, мета якої полягає у створенні позитивного ідеалу християнина. Ієрархічна типологія агіографічної літератури визначається типом героїв: мученики, сповідники, святителі, преподобні, стовпники. Відповідно розрізняються види житій – мученицькі, сповідницькі, святительські, преподобницькі, стовпницькі тощо. На Русі агіографічна література почала розповсюджуватися з прийняттям християнства і стала найбільш продуктивною і масовою з-поміж інших видів літератури.
Житія – жанр давньої літератури, біографія видатної, з точки зори церкви, особи, що написана у дусі вихваляння. Об’єкт зображення – подвиг віри, що звершується історичною особою або групою осіб (мучеників віри, церковних чи державних діячів).
Як літературний твір житія відрізняються від біографії культовою спрямованістю: його мета – дати взірець подвижництва для наслідування, життя і подвиги святих розглядуються як приклад для наслідування, його страждання – як знак Божественної обраності. Орієнтуючись на Святе Писання, Житіє зазвичай відповідає на центральні питання людського буття з християнських позицій.
Оригінальна література
Серед перших літописних пам’яток слов’ян науковці називають Літопис попа Дуклянина, хроніки Галла Ананіма і Кузьми Празького і, звичайно, Нестора, до складу якої, імовірно, увійшов гіпотетичний Літопис Аскольда (860–866), реконструйований М.Брайчевським.
Спочатку літописи в Київській Русі мали характер коротких записів про різні події, їх вели спершу при дворі князя, згодом у монастирях. Такі записи почалися в Х ст. В ХІ ст. з’явилися літописні зведення, автори яких ставили вже собі певну мету – пов’язати ці записи з політичним життям. Перше таке зведення було докладно зроблено за 1037–1039 роки в Києво-Печерській лаврі. Продовження цього зведення був літопис, автором якого вважають ченця Києво-Печерського монастиря Никона Великого, який довів літопис від 1060–1073 р.
У 1037–1039 рр. постало третє літописне зведення, відоме як Початковий літопис, у ньому автор проводить ідею єдності Русі.
1113 року було завершене ченцем Нестором четверте літописне зведення, назване ним „Повѣсть временных лѣт”.
Тест