За змістом думи поділяються на тематичні групи, які мають обмеження часовими рамками:
– думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських завойовників та про турецьку неволю (XIV – XV ст.);
– думи про героїчну боротьбу проти шляхти, про національно-визвольну війну (XVI – XVII ст. – доба Хмельниччини та Гетьманщини);
– соціально-побутові думи (кінця XVII ст. – періоду Руїни, політичного занепаду).
Науковий термін „дума” вперше запровадив Михайло Максимович у першій половині XIX ст.
Особливістю дум є:
– нерівноскладовість рядків;
– астрофічність;
– специфічна побудова: вступ („заплачка”), основна частина, закінчення („славословіє”);
– у думах використовують ретардацію – хаотичне повторення окремих частин тексту з метою уповільнення розповіді;
– композиція є сталою, більшість дум починається словами: „Що на Чорному морі…”;
– урочистий, піднесений тон виконання;
– у канву сюжету можуть уводитись додаткові епізоди, але в хронологічній послідовності;
– для дум характерна ліричність та епічність (про епічність дум свідчить: чітка побудова сюжету, фабульність, оповідний характер опису подій).
До найдавніших дум належать: „Козак Голота”, „Самійло Кішка”, „Маруся Богуславка”.
ДУМА „МАРУСЯ БОГУСЛАВКА”
Жанр: народна дума.
Тема: показ долі жінки-бранки, що стала дружиною турецького пана, але залишилася патріоткою, бо в чужому оточенні знаходить у собі сили, щоб виконати свій обовязок перед народом.
Ідея: заклик бути гідною, бути відданою своїй державі.
Герої твору: Маруся Богуславка, „700 козаків, бідних невольників”.
Сюжет: Дума починається з опису „темниці кам’яної”, де „не бачать світу” сімсот козаків-невільників. Маруся Богуславка нагадує їм про те, що в „землях християнських” „Великодня субота”, а завтра – „Великодень”. Полонені козаки проклинають Марусю за те, що роз’ятрила душевні рани й нагадала про рідну землю. Та Маруся не зважає на образи: на святий Великдень вона звільняє бранців-козаків, звертаючись до них, говорить, щоб вони „одного города Богуслава не минали”, її батькам кланялись та „ґрунтів не збували”, її з неволі „не викупляли”, бо вона вже „потурчилась, побусурменилась”.
Тільки діями виявляє Маруся любов до рідного краю.
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам’яная.
Бідних невільників.
То вони тридцять літ у неволі
Божого світу, сонця праведного
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
„Гей, козаки,
Ви, біднії невільники!
Угадайте, що в нашій землі
християнській за день тепера?”
Що тоді бідні невільники зачували,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах познавали,
Словами промовляли:
„Гей, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській
Що тридцять літ у неволі
Божого світу, сонця праведного
у вічі собі не видаєм,
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
„Ой, козаки,
Ви, біднії невільники!
Що сьогодні у нашій землі
християнській великодная субота,
А завтра святий празник, роковий
день Великдень.”
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
„Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала,
Як ти нам святий празник, роковий
день Великдень сказала!
То тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачувала,
Словами промовляла:
„Ой, козаки,
Ви, біднії невільники!
Та не лайте мене, не проклинайте,
Бо як буде наш пан турецький
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати;
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невільників,
То на святий празник, роковий
Став пан турецький до мечеті
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає, –
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невільників,
На волю випускає
І словами промовляє:
„Ой, козаки,
Ви, біднії невільники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте,
Тільки, прошу я вас, одного города
Моєму батьку й матері знати
Та нехай мій батько добре дбає,
Ґрунтів, великих маєтків нехай
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась,
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!”
Ой визволи, Боже, нас всіх,
бідних невільників,
З тяжкої неволі,
З віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, Боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невільників!
Увага!
** – повний перегляд текстів
„БУРЯ НА ЧОРНОМУ МОРІ”
Жанр: народна дума.
Тема: героїв твору – братів – покарано за гріхи, які вони вчинили вдома: не взяли батьківського благословення, не скидали шапок, ідучи повз церкву тощо.
Ідея: прославлення сімейно-родинних зв’язків; пропагування святості сімейних родинних взаємин.
Герої твору: двоє братів, „чужий-чужениця”, батько, мати.
Про думу: дослідники схиляються до думки, що в думі йдеться про козацький похід у Туреччину 1614 року. Похід завершився поразкою, оскільки потужний шторм на Чорному морі розбив козацькі чайки: частина потонула, решту викинуло на турецький берег, де відбувся нерівний бій і багато козаків загинуло або потрапило в полон.
Сюжет: у заспіві показано символічний образ ясного сокола, що навіює співчутливий настрій, жалібно квилить, сидячи на білому камені й поглядаючи на море.
А на морі, як і в „Слові про похід Ігорів”, зображено лише знамення – затемнення сонця: „Половина місяця у тьму уступило”.
Буря розкидала козацькі човни:
У тихий Дунай заношало;
Другую часть одбивало –
У землю Грабськую
На каторгу турецьку заношало;
Третю часть одбивало –
Да на Чорному морі затопляло.
Двоє братів-козаків, потопаючи, „перед Господом милосердним гріхи свої сповідали”. Виявилося, що найбільший гріх – зневаження батька й матері, старшого брата, середульшої сестри, близького сусіда, що перед церквою „Шличків із голови не здіймали, На своє лице хреста не клали”. Вони каються й просять у Бога прощення. Лише щира материнська й батька милитва допомогла їм урятуватися.
Поряд з ними був й третій козак – сирота, „чужий-чужениця”; за нього нікому було молитися, нікому було його прощати, тому він потонув.
Проблеми, порушені в думі:
– відповідність життя й поведінки людини християнським та загальнолюдським нормам;
– переоцінки людьми своєї поведінки – проблема покаяння.
Художні особливості твору:
– постійні епітети: ясен сокіл-білозірець, (на) білому камені, святеє небо, тихий Дунай тощо;
– тавтологія: квилить-проквиляє, чужий-чужениця, сльозами ридає, веселий, мир хрещений, города християнські;
– ретардація: повтор однотипних виразів („На Чорному морі негаразд починає…”, „То же ми собі превелику гордость мали”, „чужий-чужениця”).
На білому камені,
Ой то там сидить ясен сокіл-білозірець:
Низенько голову склонив,
Та жалібно квилить-проквиляє;
На Чорнеє море
Іспильно поглядає,
Що на святому небі,
На Чорному морі негаразд починає;
На святому небі усі звізди потьмарило,
Половина місяця у тьму уступило;
На Чорному морі негаразд починає:
Ізо дна моря сильно хвиля вставає,
Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває.
Перву часть одбивало –
У тихий Дунай заношало;
Другую часть одбивало –
У землю Грабськую
На каторгу турецьку заношало;
Третю часть одбивало –
Да на Чорному морі затопляло.
То то же при тій часті два братіки рідненькі,
Як голубоньки сивенькі,
То вони потопали,
Порятунку собі нівідкіля не мали.
Да вони один до одного припливали,
Словами промовляли,
Гірко ридали, –
Прощенія домогали,
Перед господом милосердним гріхи свої сповідали.
Ой между ними третій чужий-чужениця,
Бездольний, безродний і безпомощний, потопає,
Порятунку собі нівідкіль не має.
То він до їх припливає,
Словами промовляє,
Гірко сльозами ридає, –
Прощенія домогає,
Перед господом милосердним
Гріхи свої сповідає.
То ті брати промовлять словами,
Обіллються гірко сльозами:
„Се ж то нас, браття, не сильна морська хвиля затопляє;
Се то отцева молитва і материна
Нас видимо карає:
Що як ми у охотне військо виряжалися,
То од отця, от матки прощенія не приймали,
Да старую матусю ми од себе, а й стременами одпихали;
То тоже ми собі превелику гордость мали:
Старшого брата у себе за брата не мали,
Сестру середульшу марне зневажали,
Близькому сусіду хліба і солі ізбавляли;
То же ми собі превелику гордость мали:
Проти божих церков їжджали,
Шличків із голов не здіймали,
На своє лице хреста не клали,
Милосердного творця на поміч не призивали,
Да по улицях кіньми вигравали,
Да проти себе нікого не стрічали,
Діток малих кіньми розбивали,
Кров християнську на сиру землю проливали!
Ей, коли б то нас, браття, могла отцева і матчина молитва відсіля визволяти,
То нехай же б ми могли вже знати,
Як отцеву і матчину молитву штити-поважати,
І старшого брата за рідного батька мати,
Сестру середульшую штити-поважати,
Близького сусіду у себе за рідного брата мати!”
То як стали словами промовляти,
Отцеву і матчину молитву споминати, –
Став господь милосердний їм помагати,
Стало Чорне море утихати;
Та так-то утихало,
Ніби не гуляло.
То стали ті два брати к берегу припливати,
Стали за білий камінь рученьками брати
Да на край виходжати,
На край веселий,
Между мир хрещений,
У города християнськії,
Та до отця, до матки в гості прибувати.
То тоже отець-мати навпроти синів виходжали,
Синів питали:
„Ой, сини, пани-молодці!
Чи добре вам у дорозі починало?”
„Добре, отець і мати, нам було на Чорному морі гуляти;
Тільки недобре було, отець і мати,
Чужому-чужениці на Чорному морі потопати:
Йому прощенія ні од кого прийняти
І на чужині порятунку дати!”
Да услиши, господи, у просьбах, у молитвах
Люду царському,
Народу християнському
І усім головам слухащим
На многая літа,
До конця віка!
Тест