4.1 ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ. „НАТАЛКА ПОЛТАВКА”

Наталка (виходить з хати з відрами на коромислі; дійшовши до річки,
ставить відра на березі, ходить задумавшись, потім співає пісню
„Віють вітри, віють буйні…”).

(…) Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді і горі, і проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плаче), забув, що я живу на світі. Ти був бідним, любив мене і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і тепер люблю. Ми тепер рівня з тобою; і я стала така бідна, як і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються…

Наталка і возний

Возний (ідучи повз Наталку, підходить до неї). Благоденственного і мирного пребиванія! (Набік). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті.
Наталка (кланяється). Здорові були, добродію, пане возний!
Возний. „Добродію”! „Добродію”! Я хотів би, щоб ти звала мене – теє-то як його – не вишепом’янутим ім’ярек.
Наталка. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум.
Возний. Не о сем, галочко, – теє-то як його – хлопочу я, но желаю із медових уст твоїх слишати умилительноє названіє, сообразноє моєму чувствію. Послушай:

Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл – теє-то як його – столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності.
Наталка. Бог з вами, добродію! Що ви говорите? Я річі вашєй в толк собі не возьму.
Возний. Лукавиш – теє-то як його – моя галочко! і добре все розумієш. – Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу.
Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитися! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.
Возний. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть – теє-то як його – для любві ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все – теє-то як його – ровняєть. Лиш одно слово: „Люблю вас, пане возний!” – і аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою.
Наталка. У нас єсть пословиця: „Знайся кінь з конем, а віл з волом”; шукайте собі, добродію, в городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте… Ось підіть лиш в неділю або в празник по Полтаві, то побачите таких гарних, що й розказати не можна.
Возний. Бачив я многих – і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть – теє-то як його – к ним поползновенія. Ти одна заложила єму позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години.
Наталка. Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, що я того і не зрозумію; та й не вірю, щоб так швидко залюбитись можна.
Возний. Не віриш? – Так знай же, що я тебе давно уже – теє-то як його – полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село. (…)

Наталка співає пісню „Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву…” про те, щоб багатий чоловік не „вводив в славу” простої дівчини.

Музика починає грати прелюдію. Возний міркує собі на думці,
і смішні міни перебігають на його обличчі. Наталка задумується.

Наталка і возний. Потім виборний з’являється на вулиці, йде і співає.

Наталка взяла свої відра й пішла додому.
Виборний підійшов до возного.

Возний. Чи се – теє-то як його – нова пісня, пане виборний?
Виборний (кланяється). Та се, добродію, не пісня, а нісенітниця. Я співаю іноді, що в голову лізе, – вибачайте, будьте ласкаві, я не добачив вас.
Возний. Нічого, нічого. Відкіль се так? Чи з гостей ідете – теє-то як його?..
Виборний. Я іду із дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, – випили по одній, по другій, по третій, холодцем та ковбасою закусили, та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкріпилися.
Возний. Не розказовав же пан Щипавка якої новини?
Виборний. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тілько засідателям, но самому комісарові уже не те, як давно було… Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити.
Возний. Ох! правда, правда; дуже і в повітовом суді і во всіх присутственних містах униніє воспослідовало; малійшая проволочка ілі прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленіє, а взяточок, сиріч – винужденний подарочок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити. Та що й говорить! Тепер і при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на світі.
Виборний. Зате нам, прóстому народові, добре, коли старшина, богобоязлива і справедлива, не допуска письменним п’явкам кров із нас смоктати… Та куди ви, добродію, налагодились?
Возний. Я наміревал – теє-то як його – посітити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку (зітхає), встановився побалакати з нею.
Виборний (лукаво). Наталку? А де ж (оглядається) вона?
Возний. Може, пішла додому.
Виборний. Золото – не дівка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, – яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить.
Возний. Нічого сказати – теє-то як його – хороша, хороша, і уже в такім возрасті…
Виборний. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та іще й бідна. Ніхто і не квапиться. (…)

Виборний розповідає возному про те, що до Наталки багато хто залицявся, проте вона нікому не дає згоди.

Виборний. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очі не нависла? Хіба хочете, щоб вам на весіллі сю пісню співали? Ось слухайте (співає):

Возний. Коли другії облизня поймають, то і ми остерегаємся. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сіє, і я собі на умі.
Виборний. А вам що до Наталки? Будто всі дівки на неї похожі? Не тільки світа, що в вікні: сього дива повно на світі. Та до такого пана, як ви, у іншої аж жижка задрижить!
Возний (набік). Признáюсь йому в моєй любві к Наталці. Послухай, пане виборний! Нігде – теє-то як його – правди дівати, я люблю Наталку всею душею, всею мислію і всім серцем моїм; не могу без неї жити, так її образ – теє-то як його – за мною і слідить. Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моєм припадці?
Виборний. А що тут довго думати? Старостів посилати за рушниками, та й кінець. Стара Терпилиха не зсунулась іще з глузду, щоб вам одказати.
Возний. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже їй говорив, як-то кажуть, надогад буряків – теє-то як його – так де! Ні приступу!
Виборний. Що ж вона говорить? Чим одговорюється і що каже?
Возний. Она ізлагаєть нерезоннії – тее-то як його – причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном; себе бідною, а мене багатим; себе простою – теє-то як його – а мене возним; і рішительний приговор учинила – що я їй, а она мні не рівня – теє-то як його.
Виборний. А ви ж їй що?
Возний. Я їй пояснил, що любов усе равняєть.
Виборний. А вона ж вам що?
Возний. Что для мене благопристойніє панночка, ніж простая селянка.
Виборний. А ви ж їй що?
Возний. Что она – теє-то як його – одна моя госпожа.
Виборний. А вона ж вам що?
Возний. Что она не вірить, щоб так дуже – теє-то як його – можна полюбити.
Виборний. А ви ж їй що?
Возний. Що я її давно люблю.
Виборний. А вона ж вам що?
Возний. Щоб я одв’язався од неї.
Виборний. А ви ж їй що?
Возний (сердито). Що? Нічого!.. Тебе чорт приніс – теє-то як його – Наталка утекла, а я з тобою остався.
Виборний. Ой ви письменні! Вгору деретеся, а під носом нічого не бачите: Наталка обманювала вас, коли говорила, що ви їй не рівня. У неї не те на серці…
Возний. Не те? А що ж би такеє?
Виборний. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві і покойний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів на три або чотири; з нею вигодовавсь і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат із сестрою. Но Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знайомитись не з рівнею: зачав, бач, заводнії бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмістрами – пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисл і мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; послі, як не стало і посліднього сього робітника, Терпило зовсім ізвівся; в бідності умер і без куска хліба оставив жінку й дочку.
Возний. Яким же побитом – теє-то як його – Терпилиха з дочкою, опинилися в нашем селі?
Виборний. У Терпила в городі на Мазурівці був двір – гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте.
Возний. А вишереченний Петро де – теє-то як його – обрітається?
Виборний. Бог же його зна. Як пішов з двора, то мов у воду впав, і чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує.
Возний. Наталка неблагоразумна: любить такого чоловіка, которого – теє-то як його – можеть бить, і кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі.
Вибориий. Або, як той грек мовляв: „Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник”. А я все-таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться. (…)

Возний просить виборного допомогти йому в „сердечному ділі”. Той погоджується.

Хата Терпилихи. Мати пряде, а дочка шиє. (…)

Наталка й мати розмірковують про своє безталанне життя. Терпилиха каже дочці, що як батько не дав Наталці перед смертю благословення на одруження з Петром, так і вона не дасть. Наталка кидається до матері й просить не губити її.

Наталка (сама). Трудно, мамо, викинуть Петра із голови, а іще трудніше із серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж – для покою матері треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої і буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрізала, що мусить одчепитися; більше, здається, нема на приміті. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… (Почувши, що хтось наближається до дверей, береться до роботи). (…)

Увечері до Терпилихи приходить виборний і каже їй, що він має на прикметі багатого й поважного чоловіка, який уподобав Наталку. Терпилиха зраділа цьому і разом з виборним починає вмовляти дівчину вийти за возного заміж. Виборний каже непоступливій Наталці, що та зневажає рідну матір, яка бажає своїй дочці кращого життя. На ці слова Наталка обіцяє все зробити заради спокою й благополуччя матері. Задоволений виконаною місією Макогоненко мерщій іде порадувати Тетерваковського.

Залишившись на самоті в хаті, Наталка в муках розмірковує про своє майбутнє, усі її думки линуть до коханого Петра. Вона співає пісню „Прийди, милий, подивися…”.

Микола (сам). Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота – без роду, без племені, без талану і без приюту. Що робить – і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився. (Думає). Одважусь у пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негідніші од мене. Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. – Заспіваю лиш пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив. (…)

Микола співає пісню „Гомін, гомін по діброві…”.

Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити. Тільки там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба висоватись; та се невелика штука. І дурнем не трудно прикинутись.

Петро виходить, він не бачить Миколи, співає. (…)

Микола (набік). Се не із нашого села і вовся мені незнакомий.
Петро (тихо). Яке се село? Воно мені не в приміту.
Микола (підходить до Петра). Здоров, пане-брате! Ти, здається, не тутешній.
Петро. Ні, пане-брате.
Микола. Відкіль же ти?
Петро. Я?.. (Усміхається). Не знаю, як би тобі сказати – відкіль хочеш…
Микола. Та уже ж ти не забув хоть того міста, де родився?
Петро. О, запевне, не забув, бо і вовся не знаю.
Микола. Та що ж ти за чоловік?
Петро. Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву.
Микола. Може, у тебе родичі єсть в Полтаві або знакомі?
Петро. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти?
Микола. Так ти, бачу, такий, як і я – безприютний.
Петро. Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут.
Микола. О, братику! (Бере Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити.
Петро. Правда твоя, брате; но я, благодареніє Богу, до сього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразить. – Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата. Будь моїм приятелем…

Возний і виборний виходять з хати Терпилихи. У возного рука пов’язана шовковою хусткою; у виборного через плече старостинський рушник.
Микола й Петро одходять набік.
Возний із задоволеним лицем походжає.

Виборний (стає на дверях і голосно говорить у хату). Та ну-бо, Борисе, іди з нами! Мені до тебе діло єсть.
Терпилиха. Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.
Виборний. Та надворі швидше провітриться.
Терпилиха. В хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить.
Виборний. За всі голови! (Одходить од дверей). Не стидно, хоть на сватанні і через край смикнув окаянної варенухи. (Побачив Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся із города?
Возний. Не обрітається лі в городі новинок каких курйозних?
Виборний. Адже ти був на базарі, – що там чути?
Микола. Не чув, далебі, нічого. Та в городі тепер не до новин; там так старі доми ламають та улиці застроюють новими домами, та криласи красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило.
(…) Да уже ж і город буде, мов мак цвіте! Якби покойні шведи, що загинули під Полтавою, повставали, то б тепер не пізнали Полтави!
Возний. По крайній мірі – теє-то як його – чи не чути чого об обидах, спорах і грабежах і – теє-то як його – о жалобах і позвах?
Виборний. Та що його питати: він по городу ґав ловив та витрішки продавав… (До Миколи). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш – він заручився.
Микола. Поздоровляю вас, добродію… А з ким же Бог привів?
Возний. З найкращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею.
Виборний. Не скажемо, нехай кортить! (Одходить). А се що за парубок?
Микола. Се мій знакомий: іде з Коломака в Полтаву на заробіток.
Возний. Хіба-разві – теє-то як його – із Коломака через наше село дорога в город?
Петро. Я нарочно прийшов сюди з ним побачитись.

Виборний і возний виходять.

Петро і Микола

Петро. Се старший в вашім селі?
Микола. Який чорт, він живе тільки тут; бач, возний – так і бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!
Петро. А то, другий?
Микола. То виборний Макогоненко; чоловічок і добрий був би, так біда – хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, гам і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.
Петро. Так він штука! Кого ж вони висватали?
Микола. Я догадуюсь; тут живе одна бідна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялись.
Петро (набік). На Наталці!.. (Заспокоївшись). Но Наталка не одна на світі. (До Миколи). Так, видно, Наталка – багата, хороша і розумна?
Микола. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тілько не багата. Вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання.
Петро. Де ж вони перше жили?
Микола. В Полтаві.
Петро (жахається). В Полтаві!..
Микола. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?
Петро. Миколо, братику мій рідний! Скажи по правді; чи давно уже Наталка з матір’ю тут живуть і як вони прозиваються?
Микола. Як тут вони живуть… (Говорить, розтягаючи, немов собі на думці вираховує час). Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька.
Петро (скрикнув). Так він умер!
Микола. Що з тобою робиться?
Петро. Нічого, нічого… Скажи, будь ласка, як вони прозиваються?
Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка – Наталка.

Петро сплескує руками, закриває ними лице, схиляє голову,
стоїть непорушно.

Микола (б’є себе по лобі й робить знак, наче щось одгадав). Я не знаю, хто ти і тепер не питаюся, тілько послухай. (…)

Микола співає пісню „Вітер віє горою…”.

А що, може, не одгадав? (Обнімає Петра).
Петро. Так, угадав!.. Я – той нещасний Петро, якому Наталка припівала сю пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер…
Микола. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо, може, і не її засватали.
Петро. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив мені, що ти їх родич, чи не можна тобі довідаться о сватанні Наталки? Нехай буду знати свою долю.
Микола. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Та скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?
Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати і сохнути з печалі. Нащо їй вспоминати об тім, якого так легко забула!
Микола. Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут. (Іде до Терпилихи).

Петро (сам). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тоді і любив Наталку без всякої надежди. Тепер, наживши кривавим потом копійку, спішив, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки; но вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі. Все, здається, близило мене до щастя; но, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. – Правду в тій пісні сказано, що сусідові все удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все як одрізано.

Петро виконує пісню „У сосіда хата біла…” про те, що в сусіда добре життя (і хата, і молодиця), усі його люблять, а він, безталанний, марно життя проживає.

Петро і виборний

Виборний (вийшов тим часом на вулицю, слухав-слухав, а тоді підходить до Петра). Ти, небоже, і співака добрий. (…)

Виборний спілкується з Петром.

Возний (підходить до виборного). Що ти тут, старосто мій, – теє-то як його – розглагольствуєш з пришельцем?
Виборний. Та тут диво, добродію; сей парняга був у театрі та бачив комедію і зачав було мені розказовати, яка вона, та ви перебили.
Возний. Комедія, сиріч лицедійство. (До Петра). Продолжай, вашець…
Петро. На комедії одні виходять, – поговорять, поговорять та й підуть; другі вийдуть, – те ж роблять; деколи під музи́ку співають, сміються, плачуть, лаються, б’ються, стріляються, колються і умирають. (…)

Петро докладніше розповідає про театр.

Петро (сам). Горько мені слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котру я любив більше всього на світі; для которої одважовав жизнь свою на всі біди, для которої стогнав під тяжкою роботою, для которої скитався на чужині і заробленую копійку збивав докупи, щоб розбагатіть і назвать Наталку своєю вічно! І коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тоді достається другому! О, злая моя доле! Чом ти не такая, як у других? (…)

Петро співає пісню „Та йшов козак з Дону…” про козака, який, повертаючись із Дону, проклинає свою тяжку долю.

Петро і Микола

Петро. А що, Миколо! яка чутка?
Микола. Не успів нічого і спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтись де-небудь. Наталка обіщала на час сюди вийти.
Петро. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?
Микола. Я кликну тебе, коли треба буде.

Петро ховається.

Микола і Наталка

Наталка (швиденько виходить). Що ти хотів сказати мені, Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються.
Микола. Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного?
Наталка (сумно). Посватана… Що ж робить, не можна більше сопротивлятися матері. – Я і так скілько одвилювалася і всякий раз убивала її своїм одказом.
Микола. Ну, що ж? Возний – не взяв його враг – завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може, і полюбивсь уже?
Наталка (докірливо). Миколо, Миколо! Не гріх тобі тепер нада мною сміятись! Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його.
Микола. Петра?..
Наталка (плаче). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Мовчить, потім показує на річку). Бачиш Ворсклу?.. Або там, або ні за ким.
Микола (показує в той бік, де Петро сховався). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.
Наталка. Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів : зовсім не тим став, що був.
Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер.
Наталка. Ти чорт знаєть що верзеш, піду лучче додому. (Іде).
Микола (не пускає її). Пожди, одно слово вислухай та й одв’яжись од мене.
Наталка. Говори ж – що такеє?
Микола. Хочеш бачити Петра?
Наталка. Що ти? Перехрестись! Де б то він взявся?
Микола. Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного.
Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не гріх побачитись, я іще не вінчана… Та ти обманюєш!..
Микола. Не обманюю, – приглядайся! Петре, явись!
Наталка (побачила Петра, скрикнула). Петро!
Петро. Наталка! (Обнімаються).
Микола (співає).

Наталка обіцяє Петрові бути вірною йому навіки.

Наталка. (…) Дай же мені свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя.
Микола. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тільки не здригнулась, но і другого піддержує! (До Наталки). За се заспіваю тобі пісню про Ворсклу, щоб ти не важилась його прославляти собою: воно і без тебе славне. (…)

Микола співає пісню „Ворскло річка невеличка…” про битву із шведами за Полтаву.

Петро. Отже, ідуть…
Микола. Кріпись, Петре, і ти, Наталко!.. Наступає хмара, і буде великий грім.

Виходять возний, виборний і Терпилиха.

Виборний. Що ви тут так довго роздабарюєте?
Возний. О чем ви – теє-то як його – бесідуєте?
Терпилиха (побачивши Петра). Ой, мені лихо!
Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.
Терпилиха. Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара!
Петро. Ні, се не мара, а се я – Петро, і тілом, і душею.
Возний (до виборного). Що се за Петро?
Виборний. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвіт, ланець.
Возний (до Петра). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б – теє-то як його – убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишній.
Наталка. Почому ж він лишній?
Терпилиха. І відомо – лишній, коли не в час прийшов хати холодити.
Петро. Я вам ні в чім не помішаю, кінчайте з Богом те, що начали. Наталка. Не так то легко можна окончити те, що вони начали.
Возний. А по какой би то такой резонной причині?
Наталка. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не наша, добродію.
Возний. Однако ж, вашеці проше, ви рушники подавали, сиріч – теє-то як його – ти одружилася зо мною.
Наталка. Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.
Возний (до Терпилихи). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя – теє-то як його – нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі.
Виборний. О, так! Так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.
Терпилиха. Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте і до вінця ведіте.
Наталка. Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.
Микола. Що то тепер скажуть?
Виборний. От вам і Полтавка! Люблю за обичай!
Терпилиха. Вислухайте мене, мої ріднії! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов сей (показує на Петра) шибеник, пройдисвіт, то і Наталка обезуміла і зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите відсіль сього голодранця, то я не ручаюсь, щоб вона і мене послухала.
Возний і виборний (разом). Вон, розбишако, із нашого села зараз… І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туда запровторимо, де козам роги правлять.
Терпилиха. Зслизни, маро!
Петро. Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любилися з Наталкою, про те і Богу, і людям ізвісно: но щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї – нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Одвертається і утирає сльози. Всі виявляють співчуття до Петра, навіть возний).
Терпилиха (набік). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається!

Наталка плаче, возний замислюється.

Виборний. Що не говори, а мені жаль його.
Микола. На чім то все се окошиться?
Возний (до Петра). Ти, вашець, – теє-то як його – куда тепер помандруєш?
Петро. Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюди не вертатись… Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — все твоє: на, возьми! (Виймає з-за пазухи загорнені в лубки гроші). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.
Наталка. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показує на серце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші… І моїй жизні конець недалеко… (Схиляється на плече Петрові). Терпилиха (підбігає й обіймає Петра). Петре!
Наталка (обіймаючи Петра). Мамо! Кого ми теряємо!
Микола (до виборного). А тобі як він здається?
Виборний. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!
Возний (виходить наперед). Размишлял я предовольно і нашел, что великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я – возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаеть мене на нижеслідующеє… (До Терпилихи). Ветхая деньми! благословиш лі на благоє діло?
Терпилиха. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.
Возний. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері). Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственнає владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (До глядачів). Поєліку же я – возний, то по привілегії, Статутом мені наданой, заповідаю всім: „Где два б’ються – третій не мішайсь!” і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.
Петро і Наталка (обнімають матір). Мати наша рідная, благослови нас!
Терпилиха. Бог з’єдиняєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію…
Микола. От такові-то ваші полтавці! Коли діло піде, щоб добро і робити, то один перед другим хватаються.
Виборний. Наталка – по всьому полтавка, Петро – полтавець, та й возний, здається, не з другої губернії.
Петро. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.
Наталка. Коли кого любиш, то нічого не забудеш. (Цілує Петра й співає).

Завіса