„ПОВІСТЬ МИНУЛИХ РОКІВ”
(Повна назва – „Сє повѣсти врємѧньныхъ лѣтъ, ѿкуду єсть пошла рускаѩ ӡємлѧ.
кто въ києвѣ нача первѣє кнѧжити и ѿкуду рускаѩ ӡемлѧ стала єсть”)
Жанр: літопис.
Основний мотив – возвеличення давності слов’янського роду, уславлення загальноруського патріотизму, висвітлення історії східних слов’ян і князівської влади.
Зміст – зображення подій княжої доби в Київській Русі.
Про твір
На жаль, повість не збереглася у своєму первісному вигляді. Вже 1116р. Володимир Мономах наказав ігуменові Видубицького монастиря Сильвестрові відредагувати її.Сильвестр поставив на неї своє ім’я, тоді як ім’я Нестора випадково збереглося в одній з редакцій. До наших часів „Повість минулих років” збереглася в кращому вигляді в Лаврентіївському літописі 1376р. та в Іпатіївському, датованому початком XVст. З переробок та додатків до „Повісті минулих років” найважливішим був Київський літопис, доведений до 1200р.
Київський (про події ХІІІ століття) та „Повість минулих років” у сукупності називають „Літописом руським” – великою книгою про події часів Київської Русі у світовому контексті до ХІІІ століття.
Варто зазначити, що в досліджуваному тексті „Повісті минулих років” дотримано традицій старого літочислення, відмінна від традиційної європейської. Так, під датою 852р. (тобто 6360 від створення світу за візантійським літочисленням), автор записав про початки руської землі. Надалі у літописі йдуть хронологічні нотатки про найважливіші з погляду упорядника подій.
Цей твір починається з біблійної легенди про заселення землі нащадками Ноя та про походження слов’янських племен: „Через багато літ сіли слов’яни на Дунай, де тепер земля угорська і болгарська. Від тих слов’ян і розлилися, як весняні води, слов’яни по землі і стали називатися іменами тих місць, на яких вони оселилися.” Причому слов’яни-русичі пішли від найменшого і найправеднішого сина Ноя Яфета.
Заради ствердження давньої християнської традиції та доведення богообраності наших земель задля поширення вчення Ісуса Христа до складу тексту залучено й легенду про те, як Святий Андрій проповідував на берегах Понтійського (Чорного) моря та на київських пагорбах: „І сталося так, що він прийшов і став під горами на березі. Вранці прокинувся і сказав учням, які були з ним: Бачите гори оці? На цих горах возсіяє благодать Божа, буде город великий, і воздвигне Бог багато церков.
І зійшов на гори, благословив їх, і поставив хрест, і помолився Богу, і зліз з гори цієї, де опісля виник Київ, і подався Дніпром у верхів’я ріки…” Легенда містить елемент пророцтва, котре пояснює, чому Київ став своєрідним епіценторм для поширення християнської ідеалогії.
Наступна легенда про полянських братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь: „Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься нині Щекавицею. А Хорив – на третій горі, від нього вона прозивалася Хоривицею. І збудували вони місто в ім’я старшого брата свого і нарекли його Київ.”
Десь приблизно після оповіді про жорстоких обрів починаються порічні записи, такі як, наприклад, „… В літо 852р., коли почав царювати у греків Михайло…” ведеться розповідь про те, що не було згоди між слов’янами, тож довелося запросити до князювання варязьких князів Рюрика, Тувора, Синеуса.
Також міститься в „Повісті…” цикл переказів про князів Олега, Ігоря, жорстоку Ольгу, котра помстилася древлянам за свого чоловіка, вона звеліла „… прив’язати сухий трут, і загорнути його в маленькі хусточки, і ниткою приточити до кожної птиці: І, коли стало смеркатися, наказала Ольга своїм воїнам випустити голубів і горобців. Голуби ж і горобці полетіли у свої гнізда: голуби у голуб’ятники, а горобці – під стріхи. І тоді спалахнуло все… і не було двору, де б не горіло, і не можна було гасити, бо все одразу зайнялося вогнем…” Також йдеться про спорудження Софії Київської, Десятинної церкви, прийняття християнства Володимиром у 988 році, про страту Бориса і Гліба.
З дитячих літ нам відома казка про силача Кирила Кожем’яку, такий силач справді міг бути реальною історичною особою. Під записом 982р. розповідається про поєдинок руського юнака з печенізьким воїном. Батько згадав перед князем про наймолодшого п’ятого сина: „З самого дитинства ніхто його не поборов. Одного разу я насварив його, коли він м’яв шкуру, так він так розсердився на мене, що взяв ту волову шкуру й роздер її руками.” За покликом князя молодому кожум’яці було влаштовано випробування з биком: „Бика знайшли, великого та сильного, роздратували його розпеченим у вогні залізом і випустили геть. Бик побіг повз людей, а хлопець схопив його рукою за бік і вирвав шкуру з м’ясом, скільки захопила рука.” На ранок другого дня відбувся поєдинок з печенігом, під час якого отрок здушив ворога власними руками й кинув об землю. Це перелякало печенігів, котрі стали тікати. На місці перемоги русичів над ворогами було закладено місто Переяслав, „… бо тут переяв, тобто перейняв славу печенігів той кожум’яка-отрок…”
Є в літописі як позитивні, так і негативні перекази: Святополк, котрий згубив своїх братів, тікаючи від справедливого покарання з боку брата Ярослава, намагався заховатися від смерті: „Не міг він витерпіти на одному місці і прибіг через усю польську землю, гнаний страхом і привидом смерті, і прибіг у пустельне місце між Польщею і Чехією, і там закінчив своє зле життя. Кара справедлива настигла його – не минули його муки окаянного…”
Неординарний варіант язичницької легенди про створення людини зафіксовано під датою 1071р. Поряд з Києвом у Ростовці й Нятині були половці. Приблудний волхв, „спокушений нечистою силою,” залякував киян великими катаклізмами: „… на п’яте літо Дніпро потече назад і землі почнуть пересуватися на інші місця…” Зник цей горе-пророк так само, як і з’явився.
Наступний зразок легенди про перепоховання Бориса і Гліба, убитих братом заради князювання на київському престолі, належать до розряду легенд про чудеса святих.
Ще дві легенди, ймовірно літературного походження, записано під датою 1096р., коли половчанин Боняк попалив Оболонь, зруйнував монастир і села, і мало не в’їхав до Києва. Картини бузувірського грабунку перервані оповіддю про народ юргів, котрі є сусідами самоїдів.
Далі в тексті літопису переказується вся легенда про войовничого царя: „Олександр, цар македонський, дійшов у східних країнах до моря, до так званого сонячного місця, і побачив там людей злих і войовничих, які все оскверняли і поїдали мух і зміїв…”
Завершує автор літописне зведення автобіографічним матеріалом про Володимира Мономаха, котрий любив усе робити своїми руками й прагнув втілити в життя ідеал християнської доброчинності.
Більшість наведених прикладів легенд у складі „Повісті минулих років” торкалися тем, пов’язаних з прадавньою історією наших предків. Яскравими зразками стали легенди про походження українців від Яфета, одного із синів Ноя, про походження Києва, про силача Кожум’яку тощо.
Повість минулих літ1
(Уривки)
Поляни жили окремо й володіли своїми родами. І до того вони жили родами, кожен на своїх місцях. І були три брати: одному ім’я Кий, другому – Щек, а третьому – Хорив, а сестра в них була Либідь2. Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів3. А Щек сидів на горі, яка зветься нині Щекавицею. А Хорив на третій горі, від нього вона прозвалася Хоревицею. І збудували вони місто в ім’я старшого брата свого і нарекли його Київ. Був круг міста ліс та бір великий, і ловився там всякий звір, і були мужі мудрі й тямущі, а називалися вони полянами, від них поляни і донині в Києві. Дехто, не знаючи, каже, що Кий був перевізником коло Києва, мовляв, був перевіз з того боку Дніпра; тим-то й говорили: „На перевіз на Київ”. Але якби Кий був перевізникам, то не ходив би він до Царгорода4. А Кий князював у своєму роду і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями. Коли ж Кий повертався, то прийшов на Дунай, возлюбив одне місце, і поставив там невеликий городок, і хотів було сісти в ньому своїм родом, та не дали йому навколишні племена; так і донині називають придунайці те городище – Києвець. Кий же, повернувшись у своє місто Київ, тут і помер. І брати його, Щек і Хорив, і сестра їхня Либідь тут же померли.
Після смерті братів рід їхній став князювати у полян, а в древлян було своє княжіння, а в дреговичів своє, а в словен у Новгороді своє. Інше князювання було на річці Полоті, де жили полочани. Від них пішли кривичі, які сидять у верхів’ї Волги, і у верхів’ї Двіни, і у верхів’ї Дніпра, їхнє місто Смоленськ. Від них же походять і сіверяни. А на Білоозері сидить весь, на Ростовському морі – меря. А на річці Оці, де вона впадає у Волгу, – мурома, яка говорить своєю мовою, і черемиси, які говорять своєю мовою, і мордва, яка говорить своєю мовою. Ось хто тільки говорить на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, які сиділи по Бугу, а потім прозвалися волинянами. А от інші народи, які платять данину Русі: чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, перм, печора, ям, литва, корс, – усі вони говорять своїми мовами і живуть у краях північних.
„И съде Олегъ княжа въ Киевъ, и рече Олегъ: „се буди мати градомъ рускимъ”.
В літо 879. Помер у Новгороді Рюрик5 і передав князювання своє Олегові – родичеві своєму, і віддав на руки йому сина Ігоря, бо той був вельми на ту пору малий.
В літо 882. Виступив у похід Олег, взявши з собою багато воїнів, і прийшов до Смоленська з кривичами, і взяв місто, і посадив там своїх мужів. Звідти пішов униз, і взяв Любеч6, і там посадив своїх мужів. І приплив до гір київських, і узнав Олег, що тут князюють Аскольд і Дір7. Сховав Олег одних воїнів у човнах, а інших залишив позаду, а сам пішов до них, несучи на руках малого Ігоря.
Підплив до Угорської гори8, сховав решту воїнів і послав сказати Аскольду і Діру:
– Ми купці, їдемо до греків від Олега і княжича Ігоря. Прийдіть до нас, до родичів своїх.
Коли ж Аскольд і Дір прийшли, вискочили всі воїни, заховані в човнах, і сказав Олег Аскольду і Діру:
– Не князі ви і не князівського роду, а я – князівського роду.
А коли винесли на руках Ігоря, промовив:
– А ось він – син Рюриків!
Убили Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і поховали на горі, яка тепер називається Угорською. Аскольдова могила там, де Ольмин двір, а Дірова – за церквою святої Ірини.
І став Олег князювати в Києві, і сказав Олег:
– Це буде мати городам руським.
І були в Олега під рукою варяги, слов’яни та інші людності, які називаються руссю.
В літо 903. Ігор виріс і збирав данину на тих же землях, що й Олег, і слухались його, привели йому дружину із Пскова, іменем Ольгу.
В літо 955. Попливла Ольга в грецьку землю. І прийшла до Царгорода. Був тоді царем Костянтин9.
І прийшла до нього Ольга, і побачив цар, що вона дуже гарна лицем і розумна, подивувався її розуму, бесідуючи з нею, і мовив їй:
– Достойна ти єси царствувати з нами в столиці нашій.
Вона ж, розгадавши ті слова, відповіла цареві:
– Я ж бо язичниця. Якщо хочеш мене хрестити, то хрести сам; а як ні – то я не хрещусь.
І хрестив її цар з патріархом. Просвітившись, вона раділа тілом і душею. Після хрещення покликав її цар і сказав їй:
– Хочу тебе взяти в жінки собі.
Вона ж відмовила:
– Як же ти хочеш взяти мене, коли ти сам хрестив і назвав мене дочкою. А в християн цього не дозволено – ти сам знаєш.
Засміявся цар і сказав:
– Переклюкала ти мене, Ольго! Перехитрила!
І дав їй дарів багато, золота і срібла, шовку і посуду дорогого. І відпустив її цар, назвавши своєю дочкою. Прийшла Ольга в Київ і вчила сина свого Святослава прийняти хрещення.
Він того не слухав, кажучи:
– Як же мені самому хреститися і перейти в іншу віру? А дружина моя стане насміхатися.
Ольга ж говорила йому:
– Якщо ти хрестишся, то й всі зроблять те саме.
А він і далі жив за язичницькими звичаями, та коли хто хотів хреститися, не забороняв, а тільки насміхався над тим. Ольга ж любила свого сина, молилася за нього і за людей, наставляла його на розум до повних його літ і змужнілості.
____________________
1 Подається за переказом Віктора Близнеця.
2 Либідь – ця назва збереглася за річкою, яка впадає в Дніпро.
3 Боричів узвіз – крута дорога, що вела з верхнього міста на горі униз на Поділ.
4 Царгород – так слов’яни називали Константинополь, столицю Візантії (cучасний Стамбул).
5 Рюрик – засновник династії руських князів.
6 Любеч – місто на березі Дніпра, на захід від Чернігова.
7 Аскольд і Дір – київські князі IX ст.
8 Угорська гора – назва однієї з гір під Києвом.
9 Костянтин – візантійський імператор Костянтин Багрянородний. У його творі „Про церемонії
Тест