| Пряма мова | Непряма мова | Невласна пряма мова |
|---|---|---|
| Чуже мовлення, відтворене дослівно (із збереженням змісту, форми та інтонації) | Чуже мовлення, відтворене із збереженням змісту, не дослівно. | Внутрішнє мовлення героя твору, передане через авторське перевтілення. |
| „От і принесли нам лебеді на крилах життя”, – говорить до неба і землі мій дід Дем’ян; у його руці весело поблискує струг, яким він донедавна вистругував шпиці (М.Стельмах). | Нащо, нащо тобі питати, чи я люблю тебе, чи ні… (О.Олесь).
А вулицею іде дядько Миколай питає, чи я сплю на пні, чи дрімаю? (М.Стельмах). |
Марко тихо йде принишклими полями, придивляючись до праці тепер єдиного, не скошеного війного вітряка: між його розгонистими пораненими крилами раз по раз виростають пухнасті, місяцем вибілені хмарини і, здається, перемелюються на муку. Еге, коли б це стільки борошна витрусив мучник, то Марко не сушив би голови, чим би пособити людям. А то за мішок якогось зерна, що продимилось війною, то старцем оббиваєш пороги усіх установ, то хитруєш і викручуєшся, немов циган на ярмарку (М.Стельмах). |
| Пряма мова супроводжується словами автора і разом з ними становить особливий тип синтаксичної конструкції, близької до складного безсполучникового речення з різноманітними частинами. Пряма мова і слова автора виступають як окремі реченням і регламентуються спеціальними пунктуаційними правилами. |
Непряма мова передається за допомоги з’ясувальної підрядної частини складнопідрядного речення, у якому головна частина – це слова автора. Пряма мова трансформується в непряму за участі сполучників що, щоб, чи або сполучних слів займенниково-прислівникового походження. |
Невласне пряма мова становить суміш непрямої та прямої мови, зберігаючи порядок слів, інтонацію, емоційність мови персонажів. Невласне пряма мова не виокремлюється з авторського контексту синтаксично. |
Розділові знаки в реченнях із прямою мовою
| В один рядок | Репліками (діалогічно) |
|---|---|
| Пряма мова, що розташована в одному рядку, береться в лапки і відокремлюється тире від мови інших осіб: Діти все дивиються: „І де ви, бабо, видрали таких казок таприказок?” – „Е, голуб’яточки! Голова, як торба – що знайдеш, то й покладеш” (Дніпрова Чайка). |
Пряма мова, що починається з нового рядка, не береться в лапки, а перед нею ставиться тире: – Діду, а які у сонця ключі? – ще більше дивуюсь я, бо й не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі. – Золоті, внучку, золоті (М.Стельмах). |
| 1. А: „П (?!… .)” | Я прощаюся з літом. І воно мені каже: „Прощай!” (Л.Костенко). |
| 2. А: „П (?!… ,)” – а. | Мене ізмалку люблять всі дерева, і розуміє бузиновий Пан, чому верба, від крапель кришталева, мені сказала : „Здрастуй!” – крізь туман (Л.Костенко). |
| 3. „П(?!… ,)” – а. | „Буде дощ”, – затремтіли тополі (М.Стельмах). |
| 4. „П, – а, – п.” | „Роби добро, – мені казала мати, – і чисту совість не віддай за шмати!” (Д.Павличко). |
| 5. „П (,!?…) – а. – П.” | „Яке то щастя дано людині, – заговорив знову Блаженко, заворожений картиною неосяжного світлого простору. – Отакий світ!.. Скільком би вистачило!.. А що з того?.. Не вміє вона його спожити!” (О.Гончар). |
| 6. „П, – а: – П.” | „Чого б ото людям не зробити однакове письмо – і читане, і писане? – журиться мати над наукою, а далі наказує: – Біжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочитає” (М.Стельмах). |
|
7. „П?” – „П.” – „П?” – „П.”
або
– П? – „П”. – П? – „П.” |
„А в тебе земля ще де є?” – „Ні, нема.” – „А хата є?” – „Є” (Панас Мирний). – На добридень, ти моя голубко! – „Надобридень, мій коханий друже!” – Що ж сьогодні снилось тобі, любко? – „Сон приснився, та дивненький дуже” (Леся Українка). |
| 8. „П, – а, – П(,!?)” – речення. | „Ура! Ура! – котилося полями, – ура!” – і знову чулося відлунням у кожному серці. |
Запам’ятай!
Пряма мова не виділяється лапками, якщо немає вказівки на те, кому вона належить:
Недарма кажуть: пісня – душа народу (В.Скуратівський).
Діалог – розмова двох чи кількох осіб, відтворене дослівно.
Діалогічне мовлення може як супроводжуватися, так і не супроводжуватися словами автора. Діалог оформлюється репліками, кожна з яких пишеться з нового рядка. Перед кожною реплікою ставиться тире.
– Д1 (.!?…)
– Д2 (.!?…)
– Д1, – а.
– Д2 (!?,) – а.
Взірець:
– Чому погано вчишся, Гнате?
– Це я на зло своєму тату…
– Ну, а „на зло” чого буває?
– Того, що тато мене лає.
– За віщо ж лає твій татусь?
– За те, що я погано вчусь…
Г.Бойко
Різновидом чужого мовлення є цитата – уривок певного тексту, твору, висловлювання, який передано дослівно для підтвердження чи заперечення власних думок. Цитати, як пряма мова і діалог, можуть супроводжуватися словами автора.
За будовою цитати бувають різні: просте речення; складне речення; кілька речень; частина речення; словосполучення; слово.
У наукових текстах цитати здебільшого паспортуються, тобто подаються бібліографічні відомості цитованої праці: автор, назва праці, місце видання, видавництво, рік видання, номер тому, номер сторінки, з якої взято цитату. Паспортизацію можна зазначити в дужках після цитати в самому тексті або у виносках внизу сторінки під текстом.
Взірець:
„Довженко в усьому поет, і це його виділяє з-поміж багатьох як митця. Він поет у думанні, у барвах, у зображенні характеру людини, у погляді на природу, на комаху, на квітку…” (О.Гончар).
Цитати, які оформлені словами автора, супроводжуються дієсловами говорити, казати, писати тощо і становлять завершене висловлення, пунктуаційно виділяються так само, як і пряма мова.
Запам’ятай!
Якщо цитують поетичну строфу із збереженням форми вірша, то в лапки такий віршований текст не беруть, пишуть цю цитату з нового рядка, зробивши відступ від лівого берега в 1/3 ширини сторінки.
Тест