За народними переказами хата Чураїв стояла на березі Ворскли, близько того місця, де 1650 року було зведено Хрестовоздвиженський монастир, що зберігся і функціонує й тепер.
Сім’я рано залишилася без батька: чесний, але запальний Чурай зарубав шляхтича, який знущався з простолюду, а тому змушений був тікати на Січ. У бою під Кумейками (1637р.) козацьке військо зазнало поразки, старшина, зокрема й гетьман Павлюк і Гордій Чурай, потрапили до полону. Польський коронний гетьман Потоцький привіз бранців до Варшави, де їх стратили 1638 року.
Збагнуло серце вражене моє:
Пішов у смерть – і повернувся в думі,
І вже тепер ніхто його не вб’є.
(Ліна Костенко „Маруся Чурай”).
Маруся Чурай була закохана в Гриця Бобренка – сина хорунжого Полтавського полку. Але Грицю й Марусі не судилося бути разом, бо Гриць перебував під необмеженою владою своєї матері, котра хотіла бачити невісткою Галю Вишняківну – племінницю полковника Мартина Пушкаря. Бобренко виконав волю матері – заслав сватів до Вишняківни.
Свою тугу Маруся перелила в пісні, бо трапилося так, що після гостювання в неї, він помер від отрути. Суд, який був над Марусею, виніс їй вирок – страта, але вирок не виконали: посланець Богдана Хмельницького вручив гетьманський наказ про помилування Марусі Чурай.
Останній період життя Марусі залишається загадкою. Її перу належить багато творів: „Болить моя голівонька від самого чола”, „Грицю, Грицю до роботи…”, „Котилися вози з гори”, „Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, „Засвіт встали козаченьки…” тощо.
„ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ”
Година настала,
Щоб чужая дитиночка
За рідную стала?
Текст пісні насичений імениками – пестливими словами: козаченьки, Марусенька, миленького, доріженьку, матусеньку, вороненький. Саме цим досягається позитивна емоційність, почуттєвість.
Звертання, вжиті у формі кличного відмінка, динамізують сюжет твору.
Провідний мотив пісні – розлука козака з коханою і матір’ю.
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися,
А за свого миленького
Богу помолися.
Стоїть місяць над горою,
Та сонця немає,
Мати сина в доріженьку
Слізно проводжає.
– Прощай, милий мій синочку,
Та не забувайся,
Через чотири неділеньки
Додому вертайся!
– Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.
Ой Бог знає, коли вернусь,
У яку годину.
Прийми ж мою Марусеньку,
Як рідну дитину.
Прийми ж її, матусенько,
Бо все в Божій волі,
Бо хто знає, чи жив вернусь,
Чи ляжу у полі!
– Яка ж би то, мій синочку,
Година настала,
Щоб чужая дитиночка
За рідную стала?
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі…
„ВІЮТЬ ВІТРИ, ВІЮТЬ БУЙНІ”
Твір насичений питальними реченнями, які підкреслюють трагічну долю ліричної героїні.
Вона усвідомлює, що слізьми горю не зарадиш, та хоч „серцю легше буде”. Дівчина молода, проте розуміє закони буття:
Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться;
Ой, як болить моє серце,
А сльози не ллються.
Трачу літа в лютім горі
І кінця не бачу,
Тільки мені легше стане,
Як трошки поплачу!
Не поможуть сльози щастю,
Серцю легше буде,
Хто щаслив був хоч з часочок,
Повік не забуде.
Єсть же люди, що і моїй
Завидують долі;
Чи ж щаслива ж та билинка,
Що росте у полі?
Що у полі, на пісочку,
Без роси, на сонці…
Тяжко жити без милого
На чужій сторонці!
Без милого долі нема,
Стане світ тюрмою,
Без милого щастя нема,
Нема і спокою.
Де ти, милий, чорнобривий,
Де ти? Озовися!
Як без тебе я горюю,
Прийди подивися!
Полетіла б я до тебе,
Та крилець не маю,
Щоб побачив, як без тебе
З горя висихаю.
До кого ж я пригорнуся,
І хто приголубить,
Коли тепер нема того,
Який мене любить?..
Тест