„СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРЯ”
Історія віднайдення: рукописний збірник кінця XV ст. „Хронограф”, що проходив під №323 у бібліотеці Спасо-Ярославського монастиря, був придбаний у його архімандрита Іоіля Биковського збирачем старовини графом Мусіним-Пушкіним. Цей твір був п’ятим з восьми пам’яток, що склали зміст книги. Текст подавався без поділу на окремі слова, що призвело до й досі нерозшифрованих місць у творі. До праці над знахідкою були залучені видатні вчені того часу – О.Малиновський та М.Бантиш-Каменський. З пам’ятки знято три копії, одна з них, надіслана Катерині ІІ, знайдена у середині минулого століття.
1800р. Слово…” видруковане під назвою „Ироическая песнь о походе на половцевъ удельного князя Новагорода-Северскаго Игоря Святославовича, писанная стариннымъ русскимъ языкомъ въ исходе XII столетия съ переложениемъ на употребляемое ныне наречие.”
Під час пожежі Москви 1812р. згорів палац Мусіна-Пушкіна і в ньому оригінал та майже весь наклад „Слова…”. З 1200 книг першого видання на сьогодні зареєстровано близько 70 примірників.
Історія в „Слові про похід Ігорів”: Невідомий автор за основу свого твору поклав подію, яка трапилася 1185 року. Новгород-Сіверський князь Ігор, який не брав участі у переможних походах Київського князя Святослава Всеволодовича 1183 і 1184 рр. проти половців, виступив проти них у 1185 році, разом з братом Всеволодом (братом, князем Курським), племінником Святославом Ольговичем (князем Рильським), сином Володимиром (князем Путивля); їх у творі названо „чотири сонця”.
Першого травня біля річки Дінця вони побачили затемнення сонця („глянув Ігор на ясне сонце та й побачив – військо тьма покрила”).
Князь Ігор знав, що це недобре знамення, але вирішив продовжувати похід. Перший бій – легка перемога. Але половці за день зібрали своє військо і почалася кривава битва на річці Каялі, русичі були переможені. Живими залишилося небагато воїнів, князі потрапили в полон.
З усього видно, що „Слово…” було написано за свіжими слідами невдалого походу Ігоря.
Літературний рід: ліро-епос.
Жанр: героїчна поема.
Тема: зображення невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича на половців у 1185 році.
Головна ідея: заклик руських князів до єднання для спільної боротьби проти зовнішніх ворогів.
Герої твору: князь Ігор, його брат Всеволод, син Володимир, небіж Святослав (у творі названі „чотири сонця”), Святослав Київський, Ярославна (дружина Ігоря), Глібівна (дружина Всеволода), Овлур, Гзак, Кончак.
Увага!
Ідея „Слова” та кульмінація твору пов’язані з образом Святослава Київського, який своїм „золотим словом” закликає до єднання всіх руських князів до боротьби з ворогами.
Сюжет.
Текст „Слова” зберігся в дуже хаотичному й фрагментарному стані. Поділ „Слова” на частини за М.Грушевським має такий вигляд:
-
Заспів:
- Заходи до походу.
- Військо в поході. Зловіщі знаки й остороги не в силі його стримати.
- Щаслива битва – хвилевий успіх.
- Погром війська. Грізна ніч провіщає його. Пригноблений стан у війську. Образ Всеволода як вираз відваги, що перемагає се пригноблення.
- Опис бою перебивається, може, – щоб ослабити його напруження, сумною ремінісценцією давніх усобиць (можливо, се уривок-перифраза з Боянових пісень).
- Сумний вихід Ігоревої битви.
- Туга і жаль з приводу Ігоревого погрому, і нарікання співця на княжу незгоду, котра стільки лиха наробила землі Руській і призвела тепер до сього нещастя.
- Сон Святослава Київського і його „золоте слово”.
- Поклик до князів. Співець підхоплює скаргу Святослава на „княже непособіє” і звертається до князів з покликом підтримати князя Святослава в його планах боротьби з половцями.
- Пісня про Всеславичів і Всеслава.
- Плач Ярославни.
- Утеча Ігоря.
Закінчення.
Похід князя Ігоря разом з князями та ковуями на половців – затемнення сонця – перший бій – другий бій – плач руських жінок – „мутен сон” Святослава Київського – „золоте слово” Святослава – плач Ярославни – князь Ігор у полоні – втеча Ігоря з полону за допомогою Овлура – повернення Ігоря до Києва – засудження автором князівських міжусобиць.
Композиція: (вступ (або заспів), основна частина, закінчення (або кінцівка)).
Увага!
Заспів і закінчення споріднюють твір з народними думами.
Вступ: (безіменний автор роздумує, у якій манері описувати події).
Починається твір словами: „Чи не гоже було б нам, браття, Розпочати давніми словами Скорботну повість про Ігорів похід.” А потім звертається до манери Бояна. „Боян-бо наш віщий, Як хотів кому пісню творити, Розтікався мислю по дереву, Сірим вовком по землі…” Зрозуміло, що Боян у своїх піснях восхваляв і минулі часи, й нинішні, а автор, відмовившись від манери попередника, хоче розповідати „Від старого Володимира До Ігоря сьогоденного.”
Експозиція: підготовка Ігоря з дружиною до походу на половців; затемнення сонця – зловісний знак.
„Іржуть коні за Сулою, Слава дзвенить у Києві, Сурми сурмлять в Новгороді, Стяги мають у Путивлі-граді, Дожидає Ігор брата Всеволода.”
Всеволод, прибувши з дружиною, так характеризує своїх русичів:
Під сурмами сповиті,
Під шоломом викохані,
З кінця списа годовані.
…
яруги їм знайомі,
…
Сагайдаки відкриті…
Коли Ігор побачив затемнення сонця, то не відступив, а звернувся до русичів:
Лучче нам порубаними бути,
ніж полону зазнати!”
…
Зав’язка: битва з половцями.
Розтоптали вони полки погані.
Розгортання дії:
1. Друга битва з половцями закінчилася поразкою.
Кривава зоря світ-день ізвістує
Чорні хмари находять з моря,
Чотири сонця закрити хочуть.
2. У бою відзначився Всеволод.
Стоїш ти на полі ратному,
Сиплеш на воїв стрілами,
…
Де тільки тур виросте,
Золотим своїм шоломом посвічуючи,
Там і лежать зітнуті
Нечестиві голови половецькі.
3. Автор сумує за тими часами, коли князі були дружними,а тепер замість об’єднання, один на одного „крамолу зводили”:
Стріли розсівав по землі.
4. Показ самого бою та його завершення:
Закінчили своє погуляння русичі,
Сватів своїх добре напоїли,
Самі полягли за землю Руську.
5. Уся природа жалкує за князями, учасниками походу:
Древо з туги к землі клониться.
6. Показано метафоричні образи „Обиди”, „Карни”, „Жлі”, які прийшли на Руську землю.
…
Дівою ступила на землю Троянову,
…
Ой покликнули Карна і Жля
…
Застогнав тоді Київ тугою…
…
7. Автор прославляє діяння Святослава Київського, бо він один зміг, хоч і не на довгий час, припинити набіги половців:
Ігор і Всеволод,
Розбудили лихо недобреє,
Що приспав був отець їх.
…
І упав Кобяк у Києві,
У світлиці Святославовій.
…
Тут німці і венеційці,
Тут греки і морав’яни
Славу співають Святославові…
Кульмінація – заклик руських князів до єднання для спільної боротьби проти зовнішніх ворогів.
1. Сятославу київському сниться „смутен сон”, у якому за допомогою символів розкривається поразка Ігоревого війська.
2. Зронив тоді великий Святослав „золоте слово”, зо слізьми змішане…
У цьому слові Святослав звертається до 17 князів, щоб вони виступили:
За рани Ігореві…
Причому про кожного з князів він говорить з теплотою, перелічуючи чесноти того чи іншого князя. Наприклад:
Високо сидиш ти
На своїм золотоверхім престолі,
Підперши гори угорські
Своїми залізними військами…
Позасюжетним елементом можна вважати плач Ярославни, який у творі виділено окремо.
Увага!
Це перший жіночий образ в українській літературі, але видно, що вона язичниця, бо звертається до Дніпра-Славути, до вітру, до сонця, щоб вони допомогли врятувати Ігоря й усіх русичів:
Ярославна – язичниця, бо її „плач” поєднує елементи голосіння і заклять природних стихій на поміч князю Ігорю. Фрази звернення до вітру – аби він відвернувся і „замість нести стріли на військо Ігореве”, повіявсь над морем; до Дніпра – аби він приніс назад чоловіка; до сонця – аби воно перестало томити Ігоревих вояків.
…
О Дніпре-Славуто!
…
Сонце світле, трисвітле!
Для всіх ти тепле і красне!
Чому ж, сонце-господарю,
Простерло гаряче своє проміння
На воїнів мого милого.”
Увага!
Найкращий переспів плачу Ярославни зробив Т.Г.Шевченко:
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі. І на тілі,
На княжім білім, помарнілім,
Омию кров суху, отру
Глибокії, тяжкії рани…
І квилить, плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
– Вітрило-вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий… Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав.
Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлі-граді Ярославна.
І каже: – Дужий і старий,
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчана.
Носив єси на байдаках
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю!..
О мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала,
У море сліз не посилала, –
Сльозами моря не долить.
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу, на брамі.
Святеє сонечко зійшло.
І каже: – Сонце пресвятеє
На землю радість принесло
І людям, і землі, моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив єси луги, степи,
Спалив і князя, і дружину,
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи…
Загинув ладо… Я загину!
Запам’ятати!
– Ярославна стоїть „в Путивлі на валу, брамі”;
– Найкращий музичний твір написав М.Лисенко, а переспів усієї поеми – М.Рильський;
– Ярославна хоче перетворитися на чайку-зигзицю (жалібницю), щоб полинути до свого милого;
– продовження образу Ярославни є у творі Ю.Яновського „Вершники”, у новелі „Шаланда в морі”, коли Половчиха хоче перетворитися на дерево й точно так звертається до вітру-трамонтана по допомогу.
Розв’зка: Ігор тікає з полону за допомогою Овлура.
Мла іде стовпами-вихрами,
Ігореві-князю Бог путь являє
Із землі Половецької
На землю Руську…
Уся природа допомагає Ігорю під час утечі:
Між очерети високі,
Білим гоголем на воду полинув.
…
Ще й помчався вовком-сіроманцем
…
Гуси-лебеді в тумані сизому
На підживок собі забиваючи.
Ігор приїжджає на поклон до свого батька до Києва:
Їде Ігор Боричевим
До святої богородиці Пирогощої!
Увага!
Закінчується поема славословієм, як думи:
Увага!
– недотримання хронологічної послідовності в розповіді;
– розлогі описи природи;
– авторські роздуми (автор перериває опис походу Ігоря й згадує минуле чи переноситься думкою в інші місця (Київ, Путивль, Чернігів) або ж розмірковує над причинами та наслідками подій, радить, веде суперечку тощо);
– орнаменталізм.
Ігоря, сина Святослава,
внука Олега1
Розпочати давніми словами
Скорбну повість про Ігорів похід,
Ігоря Святославовича?
По сьогоденних бувальщинах,
Не по намислу Бояновім,
Боян-бо наш віщий,
Як хотів кому пісню творити,
Розтікався мислю по дереву,
Сірим вовком по землі,
Сизим орлом попід хмарами.
Спогадає перших днів усобиці –
Випускає він десять соколів
А на зграю лебединую:
Котру сокіл доганяє,
Та перша і пісню зачинає –
Чи старому князю Ярославові,
Чи Мстиславові хороброму,
Що зарізав Редедю
Перед полками касозькими,
А чи красному Роману Святославовичу.
Боян же, браття, не десять соколів
Напускав на зграю лебединую, –
Накладав він на живі струни
Віщі персти свої,
І самі вони славу князям рокотали.
Зачнемо ж ми, браття,
Від старого Володимира
До Ігоря сьогоденного.
Ігор сей, славен князь,
Міццю розум оперезав,
Мужністю сердечною нагострив,
Ратного духу виповнився
Та й повів полки свої хоробрі
На землю Половецьку,
За землю Руську.
О Бояне, солов’ю наш давній!
Тобі б сей похід ощебетати,
По дереву мислі пурхаючи,
Розумом ширяючи під хмарами,
Давню славу звиваючи з новою,
Летючи тропою Трояновою
Через степи на море.
Тобі б співати пісню Ігореві,
Ігореві, Олега внукові:
„Не буря ясних соколів
Занесла через поля широкі, –
Галич лине зграями
К Дону великому”.
А чи так би заспівати тут,
Віщий Бояне, внуче Велесів:
„Іржуть коні за Сулою,
Слава дзвенить у Києві,
Сурми сурмлять в Новгороді,
Стяги мають у Путивлі-граді,
Дожидає Ігор брата Всеволода.
Каже йому буй-тур Всеволод:
„Один брат, один світ світлий, Ігорю,
Обидва ми Святославовичі.
Сідлай, брате, свої коні бистрі,
Мої-бо вже готові стоять,
Під Курськом осідлані.
А мої куряни – вправні воїни,
Під сурмами сповиті,
Під шоломом викохані,
З кінця списа годовані.
Всі путі їм відомі,
Яруги їм знайомі,
Луки в них напружені,
Сагайдаки відкриті,
Шаблі нагострені;
Самі скачуть, як вовки сірі в полі,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави”.
* * *
Та й побачив – військо тьма покрила,
І сказав до дружини-вояцтва:
„Браття мої, друзі вірні!
Лучче нам порубаними бути,
Ніж полону зазнати!
А сядьмо, браття,
На бистрі свої коні,
На синій Дон погляньмо”.
Зажадалося князеві
На провіщання не зважати,
Пошукати долі на Дону великім.
„Хочу, – каже, – з вами, русичі,
Чи списа зломити
При полі половецькому
Та й наложити головою,
Чи шоломом пити воду з Дону”.
Ой же ступив та Ігор-князь
У золоте стремено
Та й поїхав по чистому полю.
Сонце йому тьмою шлях закрило,
Буря розбудила птаство,
Звіра в табуни ізбила свистом.
Див кричить на верху дерева,
Велить послухати землі незнаній –
Волзі та й морю,
Сулі та й Сурожу,
Корсуню ще й тобі,
Тмутороканський ідоле!
А половці дорогами небитими
Помчалися к Дону великому.
Риплять вози опівночі,
Мов ті лебеді ячать сполохані.
Ігор на Дон війська веде,
А вже лихо його тяжкеє
Підстерігають птахи на дубах,
Вовки грозу в ярах навивають,
Орли-білозерці клекотом
Звірину скликають на кості,
Лисиці брешуть на щити багряні.
О Руська земле, уже ти за могилою!
Довго ніч темніє.
Зоря світ запалала.
Сивий туман покриває поле,
Примовкає солов’їний щебет,
Галчиний гомін здіймається.
Загородили русичі
Поле щитами багряними,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави.
* * *
Розтоптали вони полки погані,
Полки половецькі,
Стрілами у полі розсипались,
Умикали красних дівчат половецьких,
Тканинами, оксамитами, та кожухами,
Ще й уборами пишними половецькими
Мости по болотах вимощували.
Багряне древко, а корогва біла,
Багрян бунчук, а держало срібне –
Відважному Святославовичу!
Дрімає в чистому полі
Олегове гніздо хоробре,
Далеко залетіло-залинуло!
Не вродилось воно кривду терпіти
Ні від сокола, ні від кречета,
Ані від чорного того ворона,
Від поганого половчанина!
Біжить Гзак, сірим вовком стелеться,
Кончак слід йому показує
К Дону великому.
Ой рано-вранці пораненьку
Кривава зоря світ-день ізвістує.
Чорні хмари находять з моря,
Чотири сонця закрити хочуть.
Трепече в них синя блискавка –
Бути грому великому,
Литися дощеві стрілами
З Дону великого.
Тут же то списам поламатися,
Тут же то шаблям пощербитися
Об шоломи половецькі
На річці Каялі
Близько Дону великого!
О Руська земле,
Уже ти за могилою!
Се вітри, внуки Стрибогові,
Віють з моря стрілами
На хоробрі полки Ігореві.
Земля гуде,
Вода в ріках каламутиться,
Порохи поле вкривають,
Гомонять стяги,
Половці наступають від Дону,
Від Дону, та й від моря,
І відо всіх сторін широких,
Обступили полки руські.
Діти бісові поле чисте
Криком перегородили,
А хоробросильні русичі
своїми щитами багряними.
Славний яр-тур Всеволоде!
Стоїш ти на полі ратному,
Сиплеш на воїнів стрілами,
Гримиш об шоломи половецькі
Мечами гартованими.
Де тільки тур виросте,
Золотим своїм шоломом посвічуючи,
Там і лежать зітнуті
Нечестиві голови половецькі,
Ще й шоломи аварські,
Шаблею посічені булатною –
Твоєю, яр-тур Всеволоде!
Чи то на рани зважати йому,
Що забув і почесті, й життя своє,
І веселий Чернігів-город,
І отецький золотий престол,
І всі звичаї та обичаї
Красної своєї дружини Глібівни!
Були віки Троянові,
Минулися літа Ярославові,
Одгули війни Олегові,
Олега Святославовича.
Той-бо Олег мечем незгоду кував,
Стріли розсівав по землі.
Як ступав він в золоте стремено
У Тмуторокані, –
Дзвін той чув син Ярославів,
Великий Всеволод,
А Володимир-князь у Чернігові
Уші собі щоранку затикав.
Бориса ж В’ячеславовича
Хвальба на суд привела,
На тирсі зеленій
Погребний покров слала,
Карала за кривду Олегову,
Молодого князя відважного.
Тож із Каяли тієї
Ізвелів князь Святополк
Тіло батька свого взяти,
Між іноходцями угорськими покласти,
Везти до святої Софії київської.
Отоді за Олега Гориславовича
Сіялись-росли усобиці,
Гинули внуки Даждьбогові,
В княжих чварах віку позбавлялися,
Отоді в землі Руській
Не так ратаї гукали-покликали,
Як ворони крякали-кричали,
За трупи перекір маючи,
Чорні галки одна одну кликали,
На поживу вилітаючи в поле.
Так було за битв колишніх,
А такого побою ще не чувано!
З ранку красного до вечора,
З вечора до світу ясного
Летять стріли гартовані,
Гримлять шаблі об шоломи,
Тріщать списи булатні
У полі невідомому,
Серед землі Половецької.
Чорна земля під копитами
Кістьми засіяна,
Кров’ю полита, –
Тугою зійшли тії кості
На Руській землі!
Що то шумить, що то дзвенить
Перед зорею ранньою?
Ігор полки свої повертає:
Жаль йому брата любого Всеволода.
Бились день та бились і другий,
А на третій, в південну годину,
Похилились Ігореві стяги!
Тут брати розлучились
Над рікою Каялою бистрою.
Не стало вина кривавого,
Закінчили своє погуляння русичі,
Сватів своїх добре напоїли,
Самі полягли за землю Руську.
Никне трава жалощами,
Древо з туги к землі клониться.
Невесела, браття, настала година,
А що силу руську пустиня вкрила!
Встала тоді обида
В силах Даждьбожого внука,
Дівою ступила на землю Троянову,
Сплеснула крильми лебединими,
На синьому морі
Біля Дону плещучись,
Прогнала часи достатку.
Перестали князі невірних воювати,
Стали один одному казати:
„Се моє, а се теж моє, брате!”
Стали вони діла дрібні
Вважати за великі,
На себе самих підіймати чвари, –
А невірні з усіх сторін находили,
Землю Руську долали.
Ох, далеко ж ти залетів,
Ясен соколе,
Птиць край моря побиваючи!
Ігоревого війська преславного
Довіку вже не воскресити!
* * *
Розтялися тяжкі прокльони
По землі Руській.
Ой покликнули Карна і Жля,
Побігли по Руській землі,
Огонь роздмухуючи
В розі полум’яному.
Жони руські заплакали,
Словами промовляючи:
„Вже ж нам про милих своїх
Ні мислю не помислити,
Ні в думці не подумати,
Ні очима їх не побачити,
Вже ж нам серебром-золотом
Довіку не тішитись!”
Застогнав тоді Київ тугою,
Заголосив Чернігів напастями,
Журба розлилась по Руській землі,
Печаль гірка розтеклася.
А князі самі на себе
Незгоду взяли кувати,
А невірні набігали на Руську землю,
По білиці з двору данини брали.
Тож-бо два хоробрі Святославовичі,
Ігор та Всеволод,
Розбудили лихо недобре,
Що приспав був отець їх,
Святослав грізний великий київський.
Був же він грозою на ворога,
Приборкав його полками сильними,
Ще й мечами булатними,
Наступив на землю Половецьку,
Потоптав гори та яруги,
Скаламутив ріки й озера,
Висушив болота і потоки,
А невірного Кобяка з лукомор’я
Од залізних полків половецьких
Мовби той вихор вихопив, –
І упав Кобяк у Києві,
У світлиці Святославовій.
Тут німці і венеційці,
Тут греки і морав’яни
Славу співають Святославові,
Гудять Ігоря Святославовича,
Що потопив скарби в Каялі половецькій,
Руського золота в неї насипав.
Пересів Ігор-князь із сідла золотого
В сідло невольницьке.
Мури в містах засмутилися,
Померкли веселощі.
* * *
На горах київських.
„Укрили мене, – каже, – звечора
Чорним запиналом на ліжку тисовому,
Черпали мені синього вина,
З отрутою мішаного,
Сипали мені на лоно
Сагайдаками порожніми поганськими
Перли великі,
Та ще й мене голубили, –
А вже в моїм теремі злотоверхім
Покрівля розвалена,
З вечора до ранку самого
Сизокрилі ворони крякали
Коло Плісненська на оболоні,
Похоронні сани їхали
До синього моря”.
І сказали бояри князеві:
„Туга, князю, ум полонила!
Се ж бо злетіли два соколи
З отецького столу золотого
Пошукати города Тмуторокані,
А ще й з Дону шоломом напитись.
Повтинали поганці їм крила,
Закували їх самих у залізо.
Темно було того дня:
Померкли два сонця,
Два багряні стовпи погасли,
Ще й два молоді місяці,
Олег і Святослав,
Тьмою огорнулись.
На ріці Каялі мла світ закрила,
Розсипались по землі половці,
Мов та зграя лютих пардусів,
Потопили наших у морі,
Хану своєму велику дали потугу.
Уже ганьба славу поборола,
Уже насильство побило волю,
Уже див шугнув на землю.
Заспівали готські діви красні
На березі синього моря,
Руським золотом видзвонюють,
Співають про часи недавні,
Славлять помсту Шароканову.
А нам тепер, друзі-дружино,
Не до веселощів!”
Зронив тоді великий Святослав
Золоте слово, зо слізьми змішане:
„Дітки мої, Ігорю і Всеволоде!
Рано взялись ви землю Половецьку
Мечами разити,
А собі слави шукати.
Не з честю ви ворога подолали,
Не з честю пролили кров поганську.
Серця ваші хоробрі
З булата міцного викуті,
Буйною відвагою гартовані.
Що ж бо зробили ви
З сивиною моєю срібною?
Уже не бачу я влади сильного,
На війська багатого
Брата мого Ярослава
З чернігівськими боярами,
З могутами і з горянами,
З зайдиголовами та з похожанами, –
Ті без щитів,
Із ножами захалявними
Криком війська побивають,
Прадідною славою видзвонюючи.
Ви ж сказали:
„Самі мужаймось,
Самі візьмем славу прийдешню,
Колишньою самі поділимось”.
Чи то диво, браття,
Старому помолодіти?
Коли сокіл перелиняє,
Високо він птахів ганяє,
Не дає гніздо своє скривдити.
Тільки ж лихо: не маю підмоги
Від князівства, братів моїх кревних, –
Невесела година настала!
Уже Римів кричить
Під шаблями половецькими,
А Володимир поранений-порубаний,
Туга і печаль сину Глібовому!
Великий князю Всеволоде!
Чи не прилинув би ти здалека
Отчий золотий престол покріпити?
Твої-бо воїни можуть
Волгу веслами розплескати,
А Дон шоломами вилити,
Коли б ти був, –
Продавалась би невільниця по ногаті,
А невільник – по різані.
Ти-бо можеш на суходолі
Живими стріляти самострілами –
Завзятими синами Глібовими!
Ти, буй-Рюриче, і ти, Давиде!
Чи не ваші воїни
Золотими шоломами
У крові ворожій плавали?
Чи не ваша хоробра дружина
Рикає, мов ті тури,
Ранені шаблями гартованими
В полі незнаному?
А вступіть же, панове-браття,
В золотеє стремено
За кривду сьогочасну,
За землю Руську,
За рани Ігореві,
Хороброго Святославовича!
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти
На своїм золотокованім престолі,
Підперши гори угорські
Своїми залізними військами,
Заступивши королеві дорогу,
Зачинивши ворота на Дунаї,
Через хмари каміння кидаючи,
Суд по Дунай рядячи.
Грози твої по землях течуть.
Одчиняєш ти браму Києву,
Стріляєш із отчого столу золотого
На султанів у далеких землях.
Стріляй, господарю, Кончака,
Раба поганого,
За землю Руську,
За рани Ігореві,
Хороброго Святославовича!
А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе!
Мисль одважна
Покликає ваш розум на діло.
Високо плаваєш ти, Романе,
В подвигах ратних,
Як той сокіл на вітрі ширяючи,
Птицю долаючи одвагою.
Маєте ви залізні нагрудники
Під шоломами латинськими.
Та й не одна країна гуннська,
Литва ще й ятвіги,
Деремела й половці
Списи свої покидали,
А голови преклонили
Під тими мечами булатними!
Та вже князю тому Ігореві
Світ-сонце примеркло,
А дерево не на добро
Листя своє зронило,
Понад Россю та й понад Сулою
Городи поділено!
Уже Ігоревого війська славного
Не воскресити!
Дон тебе, князю, кличе,
Князів на подолання ззиває.
Хоробрі князі Ольговичі
Готові до бою!
Інгвар, і Всеволод,
І всі ви, три Мстиславовичі,
Не лихого гнізда кречети, –
Чи не в битвах,
Не в звитягах славетних
Здобули ви собі володіння?
Де ж ваші золоті шоломи,
Щити добрі і списи ляські?
Загородіть полю ворота
Гострими своїми стрілами
За землю Руську, за рани Ігореві,
Хороброго Святославовича!”
Уже Сула бистрая
Не рине срібними струмнями
До города Переяслава,
Двіна-ріка тече болотами
Назустріч грізним полочанам,
Крик поганих розтинається!
Сам тільки Ізяслав, син Васильків,
Подзвонив мечами своїми гострими
У шоломи литовські.
Приголубив він славу ратну
Діда свого Всеслава,
А самого його під щитами багряними
Литовські мечі приголубили.
І сходив він кров’ю юною,
Сам собі слово промовляючи:
„Дружину твою, княже,
Укрили птиці крилами,
Звірі її кров полизали”.
Не було там брата Брячислава
Ані другого, Всеволода,
Сам-один зронив він перлову душу
Крізь золоте намисто.
Голоси жалобою лунають,
Навкруги веселощі примовкли,
Трублять труби городенські.
Ярославе і всі внуки Всеславові!
Преклоніть ви свої корогви,
Укладіте в піхви мечі оганьблені:
Втратили-бо ви дідівську славу!
Ви своїми чварами
Зачали наводити невірних
На землю Руську,
На життя Всеславове!
Що ж то була за наруга
Через лихі усобиці
Від землі Половецької!
На сьомім віці Трояновім
Метнув князь Всеслав жереб
На дівчину, йому любу.
Сів він на бистрого коня,
Помчався до Києва-города,
Діткнувся кінцем списа
До золотого столу київського.
Поринув він лютим звіром
Серед ночі темної
Із города Білгорода,
Окрився млою синьою,
А вранці-рано
Відчинив сокирами браму новгородську,
Розбив славу Ярославову,
Скочив вовком до Немиги з Дудуток.
Не снопи кладуть на Немизі, –
Кладуть голови молодецькі,
Молотять ціпами булатними,
Стелять на току життя,
Одвівають душу від тіла.
Береги криваві немизькі
Не добром-збіжжям засіяні, –
Засіяні кістьми синів руських.
Всеслав-князь людей судив,
Городи мирив із князями,
А сам вовком серед ночі темної
Вибігав із города з Києва,
До півнів сягав Тмутороканя,
Вовком путь перебігаючи
Великому Хорсові.
Йому в місті Полоцьку
Дзвонили дзвони до заутрені
У святій Софії раннім-рано,
А вже в Києві він чув той дзвін.
Віща душа була
В тілі його молодецькому,
А не раз, не два біди зазнавала.
Тим же то Боян віщий
І склав колись мудру приповідку:
„Ні мудрому, ні меткому,
Ні за пташку прудкішому
Суда Божого не минути!”
Ой і стогнати землі Руській,
Колишні часи і князів колишніх
Пригадуючи!
Не можна ж було прикути
Того старого Володимира
До гір київських!
Стали-бо корогви
Одні Рюрикові, інші – Давидові,
В різні боки вони розвіваються,
Списи співають на Дунаї!
* * *
Як та чайка-жалібниця,
Стогне вона вранці-рано:
„Полечу, – каже, – зозулею по Дунаю,
Умочу бобровий рукав
У Каялі-ріці,
Обмию князеві криваві рани
На тілі його дужому!”
Плаче-тужить Ярославна
Вранці в Путивлі на валу,
Словами промовляючи:
„О вітре, вітрило!
Чому, господарю, силою вієш?
Чому мечеш ворожі стріли
На крилах своїх легких
Проти воїнів мого милого?
Чи то мало тобі шугати під хмарами,
Кораблі на синім морі гойдаючи?
Чому, господарю, по ковилі срібній
Розсіяв ти мої радощі?”
Плаче-тужить Ярославна
Вранці в Путивлі на валу,
Словами промовляючи:
„О Дніпре-Славуто!
Пробив ти кам’яні гори
Крізь землю Половецьку,
Гойдаєш кораблі Святославові,
До полків несучи Кобякових.
Принеси ж ти, господарю,
До мене мого милого,
А не слала б я сліз йому ревних
На море пораненьку!”
Плаче-тужить Ярославна
Вранці в Путивлі на валу,
Словами промовляючи:
„Сонце світле, трисвітле!
Для всіх ти тепле і красне!
Чому ж, сонце-господарю,
Простерло гаряче своє проміння
На воїнів мого милого
У полі безводному,
Спрагою їм луки посушило,
Тугою сагайдаки склепило!”
* * *
Мла іде стовпами-вихрами,
Ігореві-князю Бог путь являє
Із землі Половецької
На землю Руську,
До отецького золотого престолу.
Погасла зоря вечорова,
Ігор спить, Ігор не спить,
Ігор мислю поле міряє
Од великого Дону
Та й до Дінця малого.
Овлур свиснув на коня за річкою:
Подає вістку князеві…
І нема вже князя Ігоря!
Стогне-гуде земля,
Шелестить трава,
Намети половецькі сколихнулися.
А Ігор-князь поскочив горностаєм
Між очерети високі,
Білим гоголем на воду полинув.
Іспав же він на коня бистрого
Ще й помчався вовком-сіроманцем
До лугу донецького,
Ще й полетів ясним соколом,
Гуси-лебеді в тумані сизому
На підживок собі забиваючи.
Коли Ігор соколом летить,
Овлур сірим вовком стелеться,
Студену росу струшуючи:
Заморили ж вони бистрі свої коні.
Каже Донець: „Княже Ігорю!
Не мало тобі слави,
Кончакові – досади лютої,
А Руській землі веселощів!”
Каже Ігор: „О Донець-ріко!
Не мало тобі слави,
Що носив ти князя на хвилях,
Стелив йому траву зелену
На берегах срібних.
Окривав теплим туманом
У затінку зеленого дерева,
Стеріг на воді гоголем,
На хвилі птахом-рибалкою,
На вітрі качкою-чорнухою!”
Не така ж та річка Стугна,
Що мало води в собі має,
Та чужі забирає собі потоки,
Широко в гирлі розливаючись!
Потопила вона край темного берега
Юнака князя Ростислава.
Плаче мати Ростиславова
По юнакові Ростиславу-князеві!
Никли квіти жалощами,
Дерево з туги к землі клонилося!
Не сороки заскрекотали, –
Їдуть Гзак і Кончак
Слідом Ігоревим.
Тоді ворони не крякали,
І галич примовкла,
І сороки не скрекотали, –
Тільки полози повзали,
Тільки дятли стукотом
Шлях до річки показували,
А ще соловейки співом веселим
Ясен світ віщували.
Каже Гзак Кончакові:
„Коли сокіл до гнізда відлітає, –
Не пустім молодого соколяти,
Золотими стрілами застрельмо”.
Каже Кончак Гзакові:
„Коли сокіл до гнізда відлітає, –
То опутаймо соколя його
Красною дівчиною”.
Каже Гзак Кончакові:
„Як опутаєм його
Красною дівчиною,
То не бачити нам ні соколяти,
Ані дівчини тієї красної,
Тоді нас птахи почнуть бити
В полі нашому Половецькому!”
* * *
Часу Олега ще й Ярослава,
Про дні сказав Святославові:
„Тяжко голові без плечей,
А зле тілу без голови”.
Так само тяжко й Руській землі
Без князя Ігоря.
Сонце сяє в небі ясному,
Ігор-князь – у Руській землі!
Дівчата співають на Дунаї,
В’ються голоси через море
До Києва-города.
Їде Ігор Боричевим
До святої богородиці Пирогощої.
Землі раді, городи веселі,
Співають вони про давніх князів,
Про молодих виспівують.
Слава славна Ігорю Святославовичу,
Буй-турові Всеволоду,
Володимирові Ігоревичу!
Здоров’я князеві й дружині,
Що борються за народ християнський
Із військами поганими!
Князям і дружині слава!
____________________
1 Переклад Максима Рильського.
Тест