Кіноповість
(Скорочено)
У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа, мов на картині, родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала „Ой піду я до роду гуляти”. Це була пісня материна. Пісня була весела і журна одночасово, як і життя людське. Мати Тетяна Запорожчиха любила її співати раз чи два на рік, коли по великих трудах і повсякденних турботах десь було, а якоїсь гарної нагоди доводилося пригублювати чарчину. Діти дивилися на свою добру матір і величали її.
Шумить, гуде Тополівка.
До Лавріна Запорожця приїхали гості. (…)
Один – Роман Запорожець. (…)
Другий – Іван, воїн. (…)
Третій – славний чорноморець Савка Запорожець. (…)
Четвертий – Григорій, майстер урожаю.(…)
У п’ятого сина діточки зелені.
Співає, легко посміхаючись, п’ятий Запорожець, Трохим, обнімаючи трьох маленьких дітей – двох хлопчиків і одну дівчинку, – та у жінки двоє.
І дочка Олеся – всьому роду втіха.
Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень. Всі співали. Багато думок промайнуло у матері. Усе життя ніби проплило перед очима. І материнське горе, і радощі, і турботи, і невпинна праця на велику родину з дрібними діточками, на громаду, на державу. Та повиростали непомітно сини, порозліталися на всі сторони, добра слава пішла по світу про синів, що показали себе і в зброї, і в науці, і в звичайних трудах над землею. І ось з’їхались нарешті вони до рідної хати, щоб ушанувати її материнську старість – п’ятдесят, та ще й п’ять років! (…)
– Спасибі вам, діточки, що побачила вас укупі хоч раз за стільки літ. Все ніколи та ніколи, широкий світ настав. Пошли ж вам, Боже, щасливу долю та сили в руки, щоб виповнити свій довг перед миром. (…)
– …Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої…
Ще якісь жалібні слова промовляла Тетяна, біжачи за синами, та вже не було її чути. Уже потонули слова її в морі людського плачу й скорбот, у розлуках, у реві моторів. Множество людей виходило з села на війну. (…)
Одірвався Трохим Запорожець од жінки. Плаче жінка гіркими сльозами, плачуть діти в ногах: „Ой тату, тату!” Побіг Трохим за братами. Повіз старий Запорожець п’ять синів на війну. (…)
З дня на день мали увійти фашисти. Олеся стояла „біля холодної криниці край села” і проводжала сумним поглядом військові частини, що відступали. Ворожі літаки бомбардують міст.
Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну… (…)
До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина, аж з-під Кам’янця-Подільського, і пожадливо припав до відра. Був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах.
– Спасибі, дівчино. Прощай, – промовив він, одриваючись од відра.
– Щаслива путь… постій… Слухай, – сказала Олеся тихо, дивлячись на танкіста глибокими скорбними очима. – Я тебе щось попрошу. (…) переночуй зі мною. Вже наступає ніч… коли ще можна, чуєш?.. – Вона поставила відро і підійшла до нього:
– Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти… переночуй зі мною… – При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас.
– Я не можу ночувати з тобою, – сказав Кравчина чесно і одверто. – Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой.
– Ти наш.
– Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не герой.
– Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!
Олеся дивилася на нього з такою довірою, з такою болючою мольбою, що він умовк і не зводив з неї очей. Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину ніде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні.
– Ну, як же? Ну, добре…
– Ото моя хата.
– А де твої батьки? – раптом збагнув він.
– Батько братів повіз, а мати поранена в лікарні.
Якусь хвилину вони стояли одне перед одним у хатньому присмерку мовчки і не знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє. (…)
Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.
– Знаєш, Василику, – шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, – коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному поганого слова, Правда?
– Правда.
– Ми навіть не подумаємо злого. Правда?
– Правда. (…) я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою… Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хан ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинула тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости, – сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам.
– Прощаю, – сказала Олеся, – тільки найди мене.
– Найду, – сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними великими руками. – Коли ж так станеться, що не найду, – може уб’ють мене, чи вибухну я десь, мо’, на фугасах і розлечуся шматтял по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам’ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, – стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога… Олесю, – сказаі Василь, подумавши трохи, – який же непотрібний, млявий прийшоі я вчора до твоєї хати.
– Я тебе простила. (…)
Гітлерівці входили в село, в’їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров’ям. Грали на губних гармошках (…) щось німецьке. Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвистували. (…)
Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати:
– Здраствуй, матка! Молока, пожалуйста!
Ріжуть свиню.
Другу.
Третю. (…)
Висаджують сінешні двері. (…)
З усіх радіостанцій Берліна, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима, Токіо, по всьому світу транслювалася промова Еріха Коха, щоб знало все солдатство, всі німці, німецькі друзі, васали й раби, які перспективи одкрилися перед солдатом на Вкраїні. Сорок п’ять гектарів на душу! От що значить іти вперед, коли тебе веде Гітлер!…)
– Цю землю можна їсти! На! їж! Я хочу дивитися на тебе, сину мій, як на символ свого буття отут! – Ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки, протяг своєму сину лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землю в жмені і лизнув і її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвалтувань.
Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували. (…)
Ернст фон Крауз навчав свого сина, як треба поводитися з поневоленим народом.
– (…) Людвігу, ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… (…)
Дехто з хлопців вирішив, що війну можна пересидіти в клуні.
У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і, кинувши велике товариство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня перетворилась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти, проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не помагало. Сум і темний розпач у присмерку клуні повис над людьми, мов туман. (…)
Раптом одчинились ворота, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя.
– Тату, Павло в поліції! Уже з рушницею!
– Павло?
– Он іде до хати!
Купріян Хуторний немов скам’янів. Збентежилась трохи й решта.
– Гляньте, Павло і Гаркавий Іван!
Павло з Іваном ввійшли в клуню з німецькими рушницями в руках.
– Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! – усміхнувсь Купріян, немов випивши чарку гіркої отрути.
– Я не поліціянт. Я охорона порядку, – промовив Павло нові чужі слова.
– Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай. Блазень! – Купріян кинувся до сина з кулаками. (…)
– Перший поліцай фашизму Павло Хуторний! О, страмота! (…)
– Кидай зброю!– спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купріян упав з тяжким стоном додолу.
– Гальт! Руки вгору! Виходь! – гукнув німецький єфрейтор, з’явившись на порозі якраз в момент пострілу.
– Тікай, Миколо, – гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька.
– Доню моя… Моя дорога… Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан…
Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й трапилось. (…)
Потім зупинилися. Микола запевняв, що треба десь шукати партизанів, що ніхто не зможе пересидіти війну в клуні, але хлопці все одно стояли в нерішучості: хто ж його знає, чи його йти, чи не йти.
У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не оді-йшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. (…)
І вішателі з Людвігом Краузом, сміючись і жартуючи, вже готували шибениці й для всієї компанії, що була в клуні при вбивстві Купріяна Хуторного. Людвіг був щасливий. Він діяв.
Уже вели побитих дезертирів і оточенців в синяках. Вже лупцювали їх конвоїри по чім попало на ходу.
– Ну, собако! Пропадеш же й ти! Ай! Пропадеш, батьковбивець!
– Іди, йди, – пробубонів Павло. Він був уже в числі конвоїрів.
– Ух ти, убийбатько! Іуда!
– Я не вбивав. Не мучте мене. Вони самі на кулю напоролись!
– Га! А ми самі на шибеницю йдемо?! Через тебе, сучий сину!
– Я не знаю. Я не суддя вам. Я сторожа, мені приказано. Що я буду робить?!
– Рус! Замовкни, свиня! – гаркнув німецький єфрейтор і ще раз оперезав бідолаху по спині.
* * *
(…) Оставшись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна.
– Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося – не малою, великою кров’ю на [своїй] території, – тихо промовив він до портрета. – Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам… Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна… чую смерть.
Почувся стук у двері.
– Прощайте, йдуть, – Лаврін повернув портрета до стіни й поставив долі. (…)
Німці позганяли селян на збори, щоб громада сама обрала старосту, але вони сказали, що немає такого, хто був би старостою. Фашисти загнали людей у ставок, і вони стояли по горло у воді. Жінки плакали. Згодом у топільчан виникла думка вибрати старостою Лавріна Запорожця. Вони почали його вмовляти.
– Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін Михайлович.
– Кому, як не тобі, Лавріне, – гомоніли люди, заклякаючи в воді. Вже декому не вистачило сил, і дужчі підтримували недужих. (…)
Саме тоді, коли Лаврін змушений був погодитися на ганебну посаду, невідомо звідки з’явився куркуль Григорій Заброда.
– Як же це так, прошу прощенія. Я біг сюди з Північного Сибіру через фронт, повз гадюкою, ліз, котився бубоном. Велику книгу можна написати про мої страждання! І ось прибіг, – Запорожець! Цей же чоловік голова колгоспу, – грізно сказав Заброда. – Який же він староста. Він же мене виселяв до Сибіру! (…)
– Фатер! Ідея, – сказав Людвіг. – Це чудесний начальник поліції!
– Поліцай! Ідея… Да. Альзо1, будеш начальником поліції! (…)
– Русе! Подайте один одному руки. Ну! – почервонів од гніву Ернст фон Крауз.
Два непримиренні вороги Лаврін Запорожець і Максим Заброда подали один одному руки, розстрілявши тут же один одного очима.
Минали дні, минали ночі в загравах пожеж. Минуло літо. Мокра осінь. Розбухли холодні болота у дрібних дощах. Горіло. Над очеретами туман і дим. (…)
По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі тисячі бездоганних героїв-страдальців, немов розкидані негодою величезні журавлині ключі. (…)
Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу. Він почував себе винуватим перед людьми, що дивились на нього з вікон і тротуарів маленького міста. В їх очах він читав мовчазний гіркий докір, і смуток, і страх. Це саме почували й бійці. Виснажені обличчя їх були злі і похмурі. (…)
Тим часом старості Лаврінові Запорожцю доводилося виконувати свої нові обов’язки.
– Пожалійте людей, тату. Що ви робите? – Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована.
– Яких?
– Нащо ви людьми орете?
– Вони мене на це обрали. (…) Не хотіли ярем, треба було битися за волю.
– Не могли всі битися…
– На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде – вмре.
– Тату, вони вас уб’ють.
– Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб’ють, уб’ють німці. Не вб’ють німці, наші, повернувшись, уб’ють. Фашистський прихвостень… Жалько людей… А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини одмовляться!
Начальник поліції Заброда розумів, що Лаврін не міг перетворитися на німецького блазня, відчував, що той веде подвійну гру, і говорив про це фон Краузу.
– Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-не-будь. Нічогісінько. Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-от!.. (…)
За наказом фон Крауза Лаврін Запорожець складає списки молоді для відправки в Німеччину, до них він вніс і рідну дочку Олесю, щоб не викликати підозри в німців.
– Я прийшов сказати вам про одну свою помилку, – тихо промовив Запорожець, підійшовши до Крауза.– Народ хвилюється, і це моя вина. Я ж дочку свою не вніс до списку. Признаюсь, пожалів. Батьківська слабість. Простіть.
– Що ти, Лаврін?
– Пишіть дочку. Сила прикладу велике діло! Пробачте, що збагнув не зразу.
– О, Лавріне, ти переміг мене, – сказав схвильовано Крауз. – Я хотів просити тебе про дочку.
Крауз поглянув на Заброду. Заброда зблід увесь і тяжко задихав. (…)
Удома Лаврін викликав Мину Товченика й попросив його передати листа партизанам. Мина спочатку пішов додому і звелів своїй дружині Одарці подавати обід, а синові спішно запрягати коня. Приятель сина Павло Хуторний непомітно забрав Лаврінового листа.
Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей. (…) Олеся притулилась до матері і, цілуючи худу воскову материну руку, промовляла тихо, утопаючи в нестерпній тузі:
– Прощайте, матінко моя рідна, не забувайте мене, не забудете? А коли вернуться наші з війни, передайте… Ой, не вернуться, мамо…
Олеся плакала. Вона відчувала своєю чистою дівочою душею, що вже ніколи не побачити їй своєї тихої доброї матері.
– Донечко моя, дівчинко, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми й ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая поруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя… – тужила мати Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє.
– Не вернуться, мамо. Не побачу я вже ні Романа, ні Василя… Рознесе нас по всьому світу, хто збере нас, матінко? Хто? Хто нас покличе? Мамо, мамо!
– Збере. Вір, донечко, як би тобі не було важко, вір, надійся, віруй, дитинонько моя.
– О, матінко, які ж ми нещасливі! Яка нещаслива земля наша! Плакали люди навколо. Прощалися матері з дочками, сестри з братами-каліками та малими дітьми.
Плакали обідрані, покинуті діти, розлучалися з матерями, розкидало їх на всі сторони. (…)
Коли жандарми поставили перед фон Краузом Лавріна Запорожця, побитого, у порваній одежі і знесиленого нерівною боротьбою, Ернст фон Крауз трохи не збожеволів од сказу. Проте він стримав себе, почуваючи, що одна хвилина гніву вже може погубити його. Важко дихаючи, блідий, він дивився на Запорожця і довго не міг вимовити слова.
– Ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін? – спитав він несподівано спокійним звичайним тоном.
– Да.
– Ти послав партизанам ось цього…
– Да. Цього листа я послав до партизан, щоб вони знищили по дорозі охорону і забрали до себе молодь. (…)
– Ай, як я ненавиджу тебе, слов’янська собака! – важко задихав фон Крауз. – Ой хоч би мені вибратись з проклятої цієї країни!
– Не виберешся. (…)
– Посадити на ніч за дріт! – наказав він жандармам.
Часом уночі заграви пожеж освітлювали поїзд. (…)
У товарних вагонах співають дівчата, притулившись одна до одної.
(…) – Раби… Розженуть нас по чужих світах, мов чайок у бурю.
Буде нас по горах, по долинах, по чужих країнах, – не втихала Христя.
– Христе, тікаймо! – твердо й рішуче прошепотіла до неї Олеся.
Вечоріло. В концентраційному таборі в проваллі за селом невільники позалазили в нори і ляскали зубами од холоду. (…)
За колючим дротом сидів Лаврін Запорожець і плакав. На темне небо повиходили зорі.
Запорожець подивився вгору. Небо було велике, урочисте, вічне. Далекі зорі освітлювали його холодним байдужим світлом. Почуття вічності і безмежності світу спустошило його трудну душу і трохи заспокоїло.
„Що смерть моя і смерть моїх дітей? – думав Запорожець. – І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю…”(…)
Лаврінові почувся жіночий гук, то Мотря Левчиха прийшла передати йому щось поїсти. Заброда вбив цю жінку.
– Се ти вбив? – тихо спитав Запорожець.
– Кого? – Заброда оглянувся. – А, Левчиха… Та що Левчиха? Мені тебе ось жалько. Ой, болітиме, Лавріне! Зірвуться з твого язика і партизани, і зброя, та буде пізно. Жалько. (…)
Далі вони не витримали і вчепилися, схопивши один одного за руки через дріт. Вони почали ламати один одному руки і пальці. Потім вони обнялися і довго душили один одного через дріт. (…)
Довго говорили вони на колючому дроті. Говорили про владу, про землю. (…) Говорили про куркулів, про заслання, про страждання на чужині, про голод, про смерть, про зради.
Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежами, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гїтлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх полум’яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти одної.
Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів. Вони то одходили один від одного, то сходилися зовсім близько, і промовляли один до одного, і знову хватали один одного, і вдивлялися один одному в блиск очей і зубів у темряві.
Вони давили один одного і притискали груди і голови до дроту, і колючий дріт вгрузав у їхні чола, і кров стікала з них, і ненависть, і пристрасть. (…)
– Подай мені хліб, чуєш? Хліб подай! Я його не буду їсти. Я поцілую його.
– Не подам!!! – осатанів Заброда і почав шалено топтати вузлик з чорним хлібом і мертву Левчишину руку.
Запорожець неначе скам’янів увесь. Він побачив свою смерть – ось вона, топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою.
Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь, близький до вибуху.
– Стій, собако! Не смій топтати! – прохрипів він і страшно блиснув очима. Заброда спинився.
– Га?.. Ага!.. – несамовито агакнув він, роззявивши рота, і повернувся до Запорожця.
І кинулися вони на дріт іще раз мовчки, ударились грудьми, обнялися, і ось тут тільки Заброда відчув, що він загинув.
Це був уже не той Запорожець. Немов залізними обценьками вчепився він в Заброду, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і притис горлянкою до дроту.
Порвався дріт. Тоді, вхопившись голою рукою за порвану дротицу, Запорожець закрутив її навколо Заброди і зав’язав йому на жилуватій шиї смертний вузол.
Потім він кинувся на дріт. Залізні колючки впивалися йому в босі ноги, в руки, в груди. Вони рвали, роздирали в шмаття його шкіру, але він не помічав уже нічого. Він виривався на свободу.
– Гальт!2 – гавкнув з-під дерева Людвіг Крауз і, витягаючи поспішно з дерев’яної коробки маузера, кинувся до Запорожця. Він не сподівався такого повороту дії. Запорожець стояв уже на загороді.
– Гальт! – гукнув він ще раз уже коло самого дроту і прострелив Запорожцеве обличчя майже впритул. Стріляти вдруге йому вже не судилось. Блискавичним стрибком Запорожець насів його зверху і вбив одним ударом кулака у вухо. Удар був такий страшний, що офіцер умер в одну мить.
Але Запорожець уже не міг спинитися. Він виплюнув офіцеру в лице десяток своїх зубів і бив його по мертвій голові з нелюдською силою.
Заторохтіли постріли. Тоді Запорожець схопив Забродин автомат і випроставсь – увесь в крові, гарячий і натхненний.
– Гей! Піднімайтесь, хто сильний та дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил! Вставайте, гей!
Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників. Для нього ніби не існувала темрява. Він бачив усіх і все. Він виводив людей на волю, туди, де було закопано зброю.
– Ні кроку назад! Вперед, за мною вперед!
– Стій, назад! Не губіть нас! Назад! Стріляємо! Огонь! – ревли поліцаї.
Ніхто не відступив, ні одна душа. Так хотілося жити. (…)
Дівчатам-тополівчанкам удалося втекти з німецького поїзда, але згодом їх наздогнали й повернули.
(…) Уночі вони знову впали з поїзда на ходу. Вони бігли довго по полю, потім байраками, долинами до лісу. За ними гналися. Вони падали, біжучи, й знову бігли. По них стріляли. Вибившись з сил, вони стали й підняли руки вгору.
Вони знову їхали в поїзді з іншими дівчатами, коровами, кіньми. Довжелезними поїздами вивозились до Німеччини невольники з української землі. Ешелон спинився на маленькій спаленій станції поруч з другим ешелоном, що теж тягнувся на захід.
З товарового вагона виглядали чоловіки. Жовті, виснажені, неголені, биті полонені люди з концентраційних таборів, оточенці, дезертири й так собі небораки, позбавлені волі й закону, вивозились на тяжкі й небезпечні роботи до Німеччини. (…)
На останній українській станції Олеся і Христя втекли. Шлях їм перетнула широка ріка.
(…) – Прощай, Христе! Прощай, я плавати не вмію! Що ж мені робити, Христе?! – тужила Олеся, бігаючи, заломивши руки, понад берегом річки, вздовж очеретів. Христя перепливала річку. Вона була вже посередині.
– Вони вже біжать до мене, Христе! – кричала Олеся. – Я чую їх свист! Мамо, матінко, Василю! – Олеся оглядалася навкруги.
– Ага, ось вона! Тікати?!
Три німецькі жандарми вхопили її й зірвали з землі. Олеся вирвалась од них і припала до землі. Вона хотіла взяти жменю землі. Вони схопили її за руки.
– Дайте мені хоч жменю землі! Прошу вас!
– Для чого?
– Рідна земля моя.
– Це наша земля, українська дура, – процідив крізь зуби жандарм і повалив Олесю. – Одійдіть…
Страшно помстився фон Крауз за смерть свого сина. Він власноручно перестріляв усіх поліцаїв, крім двох, Івана Гаркавенка і Устима Товченика, яким вдалося сховатися в кущах.
Спалили хатину Запорожця, за нею синову хату, братову. Потім німецькі наймити, ремісники і прикажчики кинулись до хат усіх, хто був у партизанському реєстрі. Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи од клінічної пристрасті, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити уже на землі, не бачить нічого, не клясти, не плакать, плигали в розпачі в огонь, услід за дітьми і згорали в полум’ї страшного німецького суду. Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес. Повішені дивилися вгору з страшних своїх шибениць, ще гойдаючись на них і одкидаючи на землю незабутні моторошні тіні. Горіло все село. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети, в потайні ями, – все загинуло.
Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі й печища біліли серед попелу й вугілля та де-не-де висіли трупи. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати.
Світало. Тихо. Аж ось промчалися по мертвій вулиці два вершники туди й назад. В горіле селище в’їжджав невеликий кінний партизанський загін. Видно, здалека прибули народні месники. Коні були стомлені, в милі. Тільки вершники не знали ніби втоми. Все оглядались, тримаючи напоготові зброю. Стали. До тихої криниці під вербою, де колись Олеся воду брала, під’їхав вершник Роман Запорожець, командир партизанського загону.
Довго гуляв Роман по Вкраїні, багато висадив у повітря мостів, поїздів, військових складів. Тисячі окупантів прокляли своє життя за одну-єдину зустріч з партизаном Запорожцем. Не многі б тополівці впізнали в ньому м’якого, веселого Романа. Сувора боротьба, і нечу-ване народне лихо, і народна кров, що повеліла йому виконання суворих своїх історичних присудів, поклали на ньому жорстоку свою печать. Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім’я яких він носив. За його голову покладена була фашистами висока ціна. І от, мандруючи в глибокий рейд, заскочив він до рідного села.
Рідне село! Чиє серце сина або брата не стугонить у грудях? Не рветься вперед? Не мліє в тривозі – де ви, де ви?!
– Гей! Хто живий? Озовися! (…)
Тільки одна душа обізвалася. Коли підійшов Роман до льоху і, відчинивши ляду, промовив до чорної ями свої слова, обізвалася з ями одна душа – материна. Кинувся Роман у яму.
– Мамо!
Присвітив ліхтариком і побачив серед трупів свою матір.
– Синочку!.. – і вмерла. На другий день повстав увесь район.
– Партизани!
Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів од жаху. Ховатися! Куди? Заходив будинок од вибухів бомб. У місто вривавсь Запорожець.
Вороги тікали, одстрілюючись, куди видно.
Молодий народ ішов до партизан в ліси, і матері благословляли синів своїх на труд і грізні бої, на життя в лісах і болотах, на подвиги.
Утікши з концтабору, Лаврін Запорожець пішов до партизанів. Проте вони зустріли його вороже, бо знали про його службу в поліції, а про Лаврі-нів план визволення юнаків і дівчат, яких фашисти відправляли до Німеччини, ніхто не відав. Ніхто не знав також, що довелося пережити Запорожцю, коли вороги дізналися, яку подвійну гру він увесь час вів.
Лаврін зрозумів, що настала його остання хвилина. (…)
– А по-моєму, ви показилися… Вбивайте, прошу вас. Вбивайте, ну! Доставте радість полковнику Краузу. Соблюдіть чистоту лінії. – Терпка гіркота і біль почулась у голосі батька п’яти синів.
– Що він меле?
– Народні месники!.. Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?..
Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протирі-чивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!
Раптом залунали крики. Показалися вершники, швидкі, як вітер зі сходу.
– Товариш командир! Партизани з-за Дніпра!
– Ур-ра! – лунало в лісі.
До Гулака під’їхав Роман Запорожець.
– Здоров, товариш! Що за Каїн під деревом стоїть?
– Батько твій, синку! – узнав Запорожець свого сина. – Гітлерівський прихвостень…
І Лаврін Запорожець упав непритомний. (…)
У Німеччині Олеся випадково потрапила на роботу до будинку родини офіцера Ернста фон Крауза. Однак думкою дівчина була в Україні.
(…) Вона линула над нею до батька, до матері, до братів, до Василя, що десь далеко-далеко проливають свою кров за рідну землю. (…)
В одному з жорстоких і кровопролитних боїв Василя було тяжко поранено. Олеся втекла з будинку фон Крауза.
(…) Багато лихих надзвичайних вітрів носило Олесю, мов піщинку в пустелі. Багато горя і бруду з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до молодого її тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтиналося, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду. (…)
Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна, її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність.
Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди.
Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. Думайте, що вона жалібними брехнями прикриває легковажність свою і розпусту, якщо ви самі брехун. І тоді стане одною жінкою менше. (…)
Діставшись до рідних місць, Олеся випадково зустрілася зі своєю подругою Христею. Вона з болем розповіла Олесі, як їй довелося стати дружиною капітана італійського карного загону Антоніо Пальма, як потім, скориставшись нагодою, утекла від нього, потрапила в полон до партизанів…
Коли прокурор партизанського загону Лиманчук узнав, що партизани захопили в полон жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до розстрілу як підлу зрадницю вітчизни. (…)
Коли її вели на допит, вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати… Земля невблаганно тягла її до себе, земля. (…)
Вона йшла серед дорогих своїх рідних людей чужа і ворожа. Вона була вже окрема од них. Їх могутня ненависть до окупантів і до всього, що зв’язане з їх клятим іменем, спустошила її. Їй захотілося вмерти. Вона спотикалась.
Глянувши на неї, прокурор Лиманчук зразу ж розкусив її геть всю. Він побачив у її очах зловісне полум’я ненависті до Радянської влади, якісь приховані таємниці і темну, замкнену ворожість до себе. (…)
– (…) Де твоя дівоча честь у велику добу боротьби святої Батьківщини? Де? Нема? Кажи!
– Нема.
– Все! – закінчив Лиманчук.
– Нема, – повторила вона, і раптом немов передсмертна блискавка освітила всю її свідомість. Згадала вона все, що бачила в огні пожеж, тікаючи од німців через всю Вкраїну – попалену, розбиту, поруйновану, обездолену.
– Слухайте, – сказала вона тихо. – Я знаю, що мені не вийти звідси живою. Щось мені тут ось, – вона поклала руку на серце, – каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний.
– Годі, повія!
– Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю! Товаришу мій, – сказала раптом Христя зовсім іншим тоном, ніби зрозумівши в останню мить щось найголовніше. – Я не признала вас за свого суддю. Ви тільки можете мене знищити як огидне, небажане явище, яким я дійсно є. Але це не все. (…) Я пам’ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор. Він сильно протікав у вас, і ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, питала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви сказали мені. Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Мені гидко. Чим ви можете покарати мене? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумати.
– Товариші, – сказав Лиманчук, почервонівши од особистого гніву і образи.
– Постійте, голубчику, – сказав раптом командир загону. – Як тебе звуть? – звернувсь він до підсудної.
– Христина.
– Прізвище?
– Хуторна.
– З Тополівки?
– Так.
– Е, та це ж Купріянова дочка, Хуторного!
– Дядечку! – Христя кинулась до командира і впала перед ним на коліна, обливаючись сльозами.
– Тополівська, чи бач. Е, нема вже ні Тополівки, ні Купрія, ні братів. Пожерло лихо, – зітхнув командир. – Пождіть, я сам її допитаю, – сказав він і повів Христю в ліс.
– Ти не дивись, що вони злі, як шершні. Ненавистю тільки і живем. На снідання ненависть, на обід і на вечерю. Така наша доля. Нічого, дівчинко. Все проходить, і це пройде. Знищимо ворога, забудеться і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в добрі і згоді, і будемо добрими, як були – ще добрішими станемо.
– Дядечку!
– (…) Одне тільки скажи мені, як рідному батьку, – шпіонка ти чи ні? Коли шпіонка, розстріляєм тихенько, щоб не мучитись тобі все життя в трутизні зради, бо це непростимий гріх. Ніщо у світі тебе не простить. Не шпіонка…
– Клянуся вам святою нашою землею – ні!
– Ні. Ну й слава Богу. А те все якось обійдеться, дівчинко. (…)
– Це і все. Я йду помститися, Олесю, – сказала Христя. Вона була бліда од спогадів і врочиста. – Вони вдунули в мою душу помсту, і я ожила. (…) Я йду вже другий день. По дорозі, думаю, зайду попрощатися з рідним хатищем. Аж ось ти. Розкажи мені про себе.
– Колись, мо’, розкажу, якщо не можна буде забути. (…)
Вони прислухались. Десь далеко на сході розгортався великий бій. Гриміли гармати.
Німці відступали через село, кидаючи на шляху побиті гармати, машини. Люди ховалися в льохи.
– Поможи вам, Господи!
Матері молилися в ямах за синів своїх, визволителів.
– Привітайте, синочки, рятуйте нас!
Простягали з ям руки до неба. Материнські очі світилися сльозами надії. (…)
Військо входило, в’їжджало в село і мчало далі вперед. Бійці пролітали на танках, машинах чи просто бігли, гаряче і голосно дихаючи. Вони ще не вийшли з бою, очі їх дивились далеко вперед і горіли лютим огнем. (…)
Але радість перемоги почала потроху прояснювати людські чола. (…)
З темних льохів, з брудних ям, із-під зруйнованих печищ вилізали землистого кольору, чорні, погано одягнені люди. (…) Багато бачили вони такого забороненого для людських очей, що не забудуть і по-томки в віках. (…)
Та не пощастило цього разу старому німецькому вовкові втекти од Запорожців. Уже не одним, а двома загонами переслідували фон Крауза Лаврін з Романом. І партизанські загони вже були не ті, що на початку війни. Все, що було в загонах випадкового, в’ялого, зайвого, – все було зметене з лиця землі – зрадники, ледарі, шкурники. Множество безстрашних загинуло в битвах, замучено в полоні. (…)
Запорожці переслідували його по п’ятах. Вони почали вже йому снитися. Одного разу йому приснилося, як він, полковник Ернст фон Крауз, стояв зв’язаний по руках і ногах перед Лавріном Запорожцем, оточений страшними його партизанами, як звелів Запорожець виколоти йому очі, одрізати язика, вирізати свастику на грудях і на лобі, як прострілював він йому голову, живіт, груди і кидав у вогонь палаючої своєї хати.
З тяжким стогоном Крауз схопився з постелі.
– А, українська собака! Ти мені будеш снитися, терзатимеш мою душу вві сні! (…)
Так з вогнем і мечем метався українськими просторами фон Крауз, переслідуючи Запорожців, рятуючись од Запорожців, втікаючи від них, оточуючи й душачи їх, поки, нарешті сам, оточений, не став перед Лавріном і Романом Запорожцями, хитаючись неначе п’яний. (…)
– Ні, я не дозволю тобі падати, сучий ти сину, – сказав Запорожець Краузу, коли той, не витримавши погляду, захитався, готовий упасти. – Не одвертав ти підлого свого погляду од страждань і смерті людей наших, не одвернешся і від народного суду. Стоятимеш, поки не поламав я тобі ноги, дивитимешся мені в обличчя!
І, поставивши перед собою фон Крауза, Запорожець розмахнувся і вдарив його по морді. (…)
Лаврін оглянувся. Партизани стояли навколо нього – українські, російські, казахські, татарські, киргизькі його сподвижники й брати. Серед них виділявся один. Він стояв наче дерево після бурі. Не було на дереві ні цвіту, ні листя. Все зірване і занесене невість-куди. Сірий попіл упав на партизанський чуб, і безмовна пустка застигла, здавалося, навіки в нерухомих його очах. Два роки ходив він у бої і в найодчайдушніші засади, та смерть незмінно відступала перед ним. Четверо дітей, дружина, старенькі мати і батько, і всі сусіди його, роздягнуті геть, згоріли в старій дерев’яній церкві вночі, посеред палаючого села. Згорьовані їхні крики в огні, що потрясли всю його душу, ніколи вже не дадуть йому ні покою, ні забуття. Тяжко поранений, з обгорілою головою й руками, чудом відповз він від німецького вогнища до партизанів, і відтоді вже ні куля не брала його, ніщо – така сильна була в ньому жадоба помсти. До нього й звернувся Лаврін:
– Тобі вже нічого втрачати на цьому світі. Одведи убивцю в ліс, щоб ніхто не бачив, як повернув ти йому все, що приніс він на нашу землю.
Так загинув Крауз. (…)
Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і дивився в бінокль. Коли недобита німецька піхота ринула в пролом, що утворився, він розвіяв її вщент, але бій припинився ненадовго. Не встигли артилеристи перекурити, як вже горбок під ними затремтів від важкості ворожої артилерії, задихав, задимив, як вулкан. Заревли над головою літаки, а вдалині з-за горбів виповзали вже танки. (…)
– Бийте, бийте, хлопці. Не жалійте ні одної тварюки! – кричав Кравчина, працюючи вже на батареї пораненого Якимахи як боєць.
Багато танків розбили й спалили товариші в цій атаці, багато німців убили зовсім близько перед очима, очі в очі, крик у крик, – нічого не пожаліли.
Всі відзначилися до одного чоловіка. Кожний пролив кров ворога, і танки жарко палали перед трупами своїх хазяїнів високими, аж під саме небо, багаттями. Німці не витримали і подалися в нестямі назад. (…)
– За що ми б’ємося? За що умираємо? – голос Кравчини затремтів од глибоко напруженого хвилювання, і хвилювання передавалось бійцям. – Вороги наші б’ються за особисті багатства, за владу над нашою землею. Наші друзі воюють за мир, і лад, і радості багатого, щасливого життя своїх країн, і здивовано питаються один у одного по кабінетах: за що ж бо бореться український селянин? За стільки, мов, доларів або марок, як німецький, чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату? Ні, не за стільки, брати. Ми б’ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, – за Батьківщину.
– За Батьківщину, – глухо зітхнули бійці… Кравчина вдивлявся в обличчя своїх дивовижних воїнів. Не прості люди стояли перед ним, ні. Ті, що пройшли з трудами, гнівом і найтяжчими боями всю Україну, Дон і волзькі степи з незабутніми розлуками і зустрічами. Ті, що здивували весь світ під Сталінградом. Ті, що бували в надлюдських бувальцях. Перед ним стояли професори боїв, засідок і грізних нападів… (…)
Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Ніхто не обізвавсь. Вистріляли Запорожченкові хлопці всі покладені їм в житті набої, добре потрудились і попадали спати на віки вічні. (…)
Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх артилерійських постах. (…)
Танки пішли на батарею Сіроштана, друга Василя Кравчини. (…) Сліпий Сіроштан кинув телефона й заметався по землі, шукаючи приготовлених мін.
– Не бачу я мін, де вони? – шептав він, мацаючи навколо скривавленими руками. – Покажіть, де вони?
– Ось вони, – сказали поранені.
Тоді, надівши їх на себе два диски, Сіроштан випроставсь:
– Прощайте, брати. Хай живе наша Батьківщина! Хай згине тьма!
І пішов назустріч фашистському танку. Він був сліпий, але в цю хвилину йому судилося побачити весь світ. Він вмістився в його молодому гарячому серці. Під ногами його здригалася земля. (…)
Невідомо, чим би закінчилась нерівна отая боротьба. Може б, і не вистачило благородного людського духу проти німецького заліза, але раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на виручку.
Заметушились німці, заґерґотіли…
Виснажені атаками і великими втратами, не витримали вони грізного натиску полку. (…)
Роман Запорожець з батьком в’їжджали в рідне спалене село. За ними тягнувся обоз, поранені кричали „ура” на підводах і плакали від радості. Радість поверталась на землю. (…)
Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Пили воду, зовсім вже інакше – весело. (…)
Олеся дивилась навколо у великій тривозі. їй хотілося вже кинути криницю, бігти, шукати, питати, та дівоче передчуття радості не пускало її од криниці. „Він прийде, прийде Василь!” – кричало в ній усе. І ось він прийшов. (…)
Олеся оглянулась – Василь! Це був він і не він. Він був інший, і не тому, що був поранений у голову і руку. Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне. Вона перелякалась. Потім вона заплакала, як хвора, і поцілувала його поранену руку.
– Що ж ми скажем одне одному, Василю? – тихо промовила Олеся.
– Скажемо здрастуй, Олесю, – сказав Василь, вражений її зміною.
– Здрастуй!..
– Яка ти красива, – сказав Василь тихо і ласкаво. – Дивись – сива! Ти стала ще кращою. Тобі, видно, гірко жилося.
– Я вірила. Пам’ятаєш? Часомні. А ти? (…)
Потім вони обнялись. Він поцілував її руки і лице. І вона. Потім все сталося, як у казці. Прийшов батько Лаврін, брат Роман, прийшов Іван Запорожець, що теж сказався братом. І хоча всі вони були поранені, а матері, діда Демида, Савки і Григорія зовсім уже не було, і хата була спалена, стали укупі коло печища і в честь матері заспівали. (…)
Був вечір. І була ніч. А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи. (…)
____________________
1 Отже (нім.).
2 Стій (нім.).
Кіноповість
(Скорочено)
У цьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ, що не день, то частіше, починають вторгатися спогади.
Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам’яті і заполоняють всю її оселю, де б не стояла вона.
А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих…
До чого ж гарно й весело було в нашому горóді! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо – геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа – огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.
– Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість, – любила проказувати вона.
(…) У нас був дід дуже схожий на Бога. Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи моїх молитов.
У неділю перед богами горіла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялась. Святий Федосій більш скидався на батька. Федосію я не молився, в нього була ще темна борода, а в руці ґирлиґа, одягнена чомусь у білу хустку. А от Бог, схожий на діда, той тримав в одній руці круглу сільничку, а трьома пучками другої неначе збирався взяти зубок часнику.
Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу.
Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника. Ми не вірили матері і захищали діда од її нападів, бо Псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкіряна палітурка – коричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила Псалтир. Вона спалила його в печі по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб він часом не вибухнув і не розніс печі.
Любив дід гарну бесіду й добре слово. Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід подорожньому:
– Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй Бог здоров’я, – зітхав він лагідно, коли подорожній, нарешті, зникав у кущах.
– А хто вона, діду, людина ота? Звідки вона?
– А Бог її знає, хіба я знаю… Ну, чого стоїш як укопаний? – звертався дід до коня, сідаючи на воза. – Но, трогай-бо, ну…
Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо.
А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчійкою риби і принесемо до куреня, він, усміхаючись, докірливо хитав головою і промовляв з почуттям тонкого жалю і примиренності з бігом часу:
– А-а, хіба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покійним Назаром, хай царствує, як підемо було…
Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною.
Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово.
Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха…
Більш за все на світі любив він сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.
Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду.
Часом, коли сонце добре припече, він аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, і закарлючуючи догори ноги, зовсім як маленький.
Тоді Пірат, що спав біля діда на траві, схоплювався і спросоння тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда.
– Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав, – жалівся дід. (…)
Погулявши коло бджіл і наївшись огіркових пуп’янків, натрапив я на моркву. Більш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рівними кучерявими рядочками скрізь поміж огірків. Я оглянувся, чи не дивиться хто. Ніхто не дививсь. Навколо тільки дрімучий тютюн, та мак, та кукурудзяні тополі й соняшники. Чисте полуденне небо, і тихо-тихо, немовби все заснуло. Одні тільки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, від погребні, доносивсь дідів рик. Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. Вириваю одну – мала. Гичка велика, а сама морквина дрібненька, біла і зовсім не солодка. Я за другу – ще тонша. Третю – тонка. А моркви захотілось, аж тремчу весь! Перебрав я цілий ряд, та так і не знайшов ні одної. Оглянувсь, – що робить? Тоді я посадив усю моркву назад, хай, думаю, доростає, а сам подався далі шукати смачного.
Довго щось ходив я по городу. Після моркви я ще висмоктував мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових, що росли попід тином, пробував зелені калачики і білий, Ще в молоці, мак, покуштував вишневого клею з вишень, понадкушував на яблуні з десяток зелених кислих яблук і хотів уже йти до хати. Коли ж дивлюсь, – баба снує коло моркви, дідова мати. Я – бігом. А вона – зирк, та за мною. А я тоді, – куди його тікать? – та повалив соняшника одного, другого.
– Куди ти, бодай би тобі ноги повсихали!
Я – в тютюн. „Побіжу, – думаю, – в малину, та рачки попід тютюном”. Пірат за мною.
– Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки і ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до другого пришестя! Щоб ти зів’яв був, невігласе, як ота морковочка зів’яла від твоїх шибенних рук!
Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в Бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у Матір Божу і святих – Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж Бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.
Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги Матері Божій, а та вже передавала Сину чи Святому Духу – голубу.
Вірили в свята. Пригадую, баба часто казала мені: „А щоб тебе побило Святе Різдво” або „Побий його Свята Пасха”.
Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на коліна. Отак як дід любив сонце, так його мати, що її, як я теж уже аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, – свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази, так що він трохи згодом був якось захворів, аж поки не здох десь у тютюні.
Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо в світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі.
– Мати Божа, Царице Небесна, гукала баба в саме небо, голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він зсирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, Царице милосердна, і повикручуй Йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики Царице Небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні Божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки з’їли, та бодай його шашіль поточила…
Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів.
У малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я. Причаївшись у малині за смородиною, я слухав бабині молитви, як заворожений. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом Мати Божа не бачила з неба, що я тут у малині. Навіть Пірат, і той дивився з-під смородини на бабу з переляком.
Не знаю, чим би закінчились бабині молитви. Може, мені тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувся од бабиних молитов.
– Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару? – звернувся він до своєї матері. – Так чогось у животі пече!
– Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав! І понеслася бабина гроза на погребню.
– Зараз принесу, бодай тебе пранці з’їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленьким!..
Баба пішла до хати, а дід дивився їй услід з погребні і тихо посміхався.
Про що говорили дід і баба за узваром, я не чув. Не до узвару вже мені було і не до розмов. Я тихо поповз у малинову гущавину, майже аж до гадюк, не знаючи, куди дітися і що робить.
„Ех, якби оце мені вмерти тут у малині. Хай тоді шукають, хай плачуть наді мною, приплакують, хай жаліють, який я був ловкий хлопчик, свята душечка. Хай потім понесуть мене до ями, а я коло ями як оживу, та чого коло ями, я ще раніше оживу, та як схоплюсь, а баба як побіжить куди-небудь і не вернеться, а ми тоді до хати та за коливо”. Я дуже любив коливо. У нас уже вмерло п’ять хлопчиків і дві дівчинки. Вони повмирали маленькими.
Мені захотілось до хати. Я поліз попід тином, поза купою гною, мимо гарбузиння, увійшов тихо в темні сіни й спинивсь перед хатніми дверима.
„Зараз увійду й побачу все”. (…)
Але картиною над картинами була картина страшного Божого суду, що її мати купила за курку на ярмарку на страх лютим своїм ворогам – бабі, дідові і батькові. Вона була така страшенна й разом з тим повчальна, що на неї боявсь дивитися навіть Пірат. Верхню частину картини займав дід і всі святі. Посередині лізли з домовини мерці – одні до раю вгору, інші вниз. Через всю картину серединою і по всьому низу викручувався великий голубий ужака. Він був набагато товщий від тих ужак, що ми колись убили в гарбузах. А під ужакою внизу геть-чисто все горіло, як на пожарі. То було пекло. Там горіли грішні душі і чорти. А в самому низу картини в окремих клітках було ще намальовано щось на зразок виставки чи прейскуранта кар за гріхи. Хто брехун чи дражнився – висів у вогні на гаку за язик. Хто не постує – за живіт. Хто їсть нишком у піст стоянку чи жарить яєчню з салом – той на гарячій сковороді голим задом, хто лаявся, той, навпаки, – лизав сковороду язиком.
Багато було різних гріхів і багато кар, але ніхто їх чомусь наче і не боявся.
Спочатку я просто жахався цієї картини, а потім поволі звик, як солдат на війні звикає до грому гармат.
В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.
Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда (мати божилася, що це правда) тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник і, читаючи по неділях Псалтир, заклинав її, і тому вона третій рік часто хворіє, що ту чорну книгу вона часто рвала нишком на шматки і розкидала у хліві, в кошарі в гарбузах, у малині, а вони ніби зліталися самі до шкіряної палітурки. Крім того, дідовому покійному батькові Тарасу колись давно, ще за старих часів, змій носив уночі гроші в трубу.
І справді, в нижньому правому кутку картини у диявола в руках сидів дід. Правда, він не дуже був схожий на нашого діда, бо був голий, як у бані, і борода була в нього не біла, а руда, присмалена вогнем, а волосся на голові стояло сторч і аж цвірчало в полум’ї. Калитка з грішми була у діда в руках.
Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало. Крім того, Оврамова душа любила молочні плівки і здирала їх з гладишок у погребі і в коморі.
Сама мати божилася, що буде в раю між святими як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх – діда й бабу – та догоджає їм.
Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потоптати її ворогів – батька, діда й бабу, що занапастили їй життя.
Мати клялася, що коли вона, бувши ще дівкою, спала в коморі, святий Юрій раз з’явився їй у сні в білих ризах, на білому коні, з довгим списом і, коли вона вже з переляку почала стогнати, спитав її:
– Се ти, Одарко?
– Я.
– Не бійся, се я, святий Юрій, приснився, щоб подати тобі знак. Ой, будеш же тепер ти, Одарочко, робити моїм іменем людям добро…
З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла.
– Ось де я, гляньте, – було показувала вона на якусь святу душу коло Божої Матері угорі картини страшного суду. – Бачите?
Мати так часто тикала пучкою в цю праведну душу, що у душі вже замість лиця стала коричнева пляма, як столиця на географічній карті. Але трохи згодом материні діла похитнулись. Якось вона довго не давала бабі їсти. А баба тоді взяла та й накупила у церкві свічок проти матері, та й поставила їх перед Богом сторч догори. А од цього вже ніяка людина не могла попасти в рай. Мати з того часу почала сильно нездужати, і її став часто поночі душити домовик. Він жив у нас в комині і в трубі. Голосу не подавав ніколи і схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух.
Фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було трогати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?
Увійшовши до хати, я тихо підкрався до страшного суду і почав пильно, якось зовсім по-новому розглядати пекельні кари, змальовані внизу картини. Нагору я боявся піднімати очі. Там мене вже не було.
Яку ж бо міру має моя свіжа грішна душа? Очевидно, за перший гріх все-таки невеличку, отак не більше за оцей вогонь по кісточки, що в лівому кутку. Ай-ай-ай…
Я подивився востаннє вгору на святих, де сидів їхній комітет, і мені так стало жаль, що я вже не їхній, а тут-о, на віки вічні в пеклі, так стало жаль мені, що я не витримав, притулив голову до пекла, якраз під дідовою калиткою, і гірко заплакав.
Од споглядання пекельних кар мені почало щось пекти в п’ятах, і я прудко побіг через сіни і двір до клуні навшпиньки, немов по гарячій сковороді, що її лизала баба язиком. Тоді в газетах ще нічого не писали про мої аморальні вчинки, хоч я добре пам’ятаю, що світ, якому я належав тоді, дуже гостро реагував на мій одчайдушний крик на сковороді: залопотівши крильцями, над хатою звилися голуби, закудкудакали кури, заскугикали поросята. Пірат прокинувся і гавкнув спросоння: „А хто там мені бігає по двору?” Вслід за тим зловісне рипнули двері, і на порозі темної комори появилася баба:
– Чого ти ревеш, бодай тобі кістка в горло?! Щоб ти кричав і не переставав! – І зразу до Матері Божої в небо: – Мати Божа, Цариця Небесна! Як не дає він мені покою, не дай йому ні на тому світі, ні на сьому!.. – Потім уздріла в небесах голубів над хатою та до голубів:
– Голубоньки мої, святі заступники! Та щоб же не бачив він вашого пір’ячка святого і не чув вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з нього ні кравця, ні шевця, ні плотника, ні молотника…
Далі баба почала творити про мене пісню, виспівуючи її, як колядку:
Не дай Бо-о-же.
Та ні косарика в лузі, ні купця в дорозі,
Ой, ні купця в дорозі, ні рибалочки в морі.
Потім, коли голуби посідали на стріху, вона знов перейшла на урочисту прозу:
– Покарайте його, святі голубоньки, і ти, Мати Божа, такою роботою, щоб не знав він ні сну, ні відпочинку, і пошліть йому, благаю вас, такого начальника…
Докладної характеристики майбутнього начальника я вже не чув. Мені було не до начальства. Рятуватись треба поки не пізно. Заліз я хутко в старий човен, що стояв у клуні в засторонку, і почав думати, що мені робити для поновлення святості. (…)
Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.
Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя. Цар ображав його гідність миршавою рудою борідкою, нікчемною постаттю і що нібито мав чин нижче за генерала.
Одне, що в батька було некрасиве, – одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням. Іде, було, з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж плакати хотілось мені, сховавшись в малині з Піратом. І все одно був красивий, – стільки крилося в ньому багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, – однаково. Коли, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв він на майданах безпритульний у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний.
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів – він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку.
У виконання вічного закону життя, схиливши сиву голову під північним небом, шапку знявши й освятивши мислі мовчанням, повертаю я прибитий журбою талант до нього, нехай сам продиктує мені свій заповіт. Ось він стоїть передо мною далеко на київських горах. Прекрасне лице його посиніло від німецьких побоїв. Руки й ноги спухли, і туга залила йому очі слізьми, і голос уже однімає востаннє, навіки. І я ледве чую оте далеке його: „Діточки мої, соловейки…” (…)
Погодою у нас на сінокосі, казали, щось років з півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, наша фамільна ворона. Вона возсідала коло нашого куреня на високій сокорині і звідти бачила всіх нас і все, що ми пили, їли, яку рибу ловили, чи де зарізали деркачика косою чи перепілочку, бачила усіх пташок у нашім лісі, все чула і, найголовніше, віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному ясному небі, і тільки вже після того, як раптом вона крякне тричі спеціальним голосом, дід починав ні з того ні з сього кашляти і позіхати, і ми тоді вже незабаром кидали граблі й вила і теж, позіхаючи, падали, як сонні, під копиці. Один тільки дядько Самійло не піддавався воронячим чарам. Навпаки, він тоді трусився від гніву.
– Га, не здохнеш ти! Киш, нечиста сило!..
Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію.
Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою, – легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша.
Поза своїм талантом, як це водиться часто серед вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немощною.
Як не проклинав він ворону, як не загрожував їй кулаками, а не пройшло й півгодини, як з-за лісу насунулась велика темно-сиза хмара й почав накрапати дощ.
Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила – хто чим дише і чого хоче. Раз батько, розсердившись за дощ, що вона накаркала, попросив Тихона Бобиря, єдиного мисливця на всю округу, застрілити її з шомпольної рушниці. І що ви думаєте? Не встиг ще батько затулити рота, як вона знялась із своєї сокорини й перелетіла за Десну на високий дуб. І хоч Тихон категорично відмовився стріляти недозволену законом Божим птицю, вона повернулася з дуба тільки ввечері і накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно.
Тут читач може сказати, що така ворона нетипова і що дощ міг погноїти сіно і без її каркання, і без дідового кашлю, на основі чисто наукового метеорологічного прогнозу. Я скажу – так, можливо. Але я й не збиравсь писати про типове. Я описую тільки таке, що було колись на Десні якраз тамечки, де в неї впадає Сейм.
До речі, раз уже мова зайшла про погоду і про мисливця, який одмовився вбивати вищеописану ворону, доведеться сказати і про самого мисливця. Тільки для повноти картини спробуємо змалювати його неповторний образ не звичайним способом, а, так би мовити, з точки зору качок, що водились у нашому озері. Зробити це доведеться не так для красоти стилю, як для більшої правди, бо він же качок убивав, а не вони його.
– О! Вже кульгає… – кряче було стара качка своїм каченятам. – Киш у ситняк! Ач, хитається, добра б йому не було…
Каченята миттю ховались хто куди, качка теж непомітно зникала під воду. На озері створювалась тиша. До берега наближався Тихон з рябим мисливським собакою. Якщо, пустуючи серед латаття, каченята робились неслухняні, збентежена мати-качка місця собі не знаходить:
– А рятуйте, цілиться! Бачите? Зараз бахне так, що пір’я з когось полетить… Тихон Бобир дійсно вже ціливсь з берега.
– Ну, що ж тепер буде? Ой, пробочку, пропали ми… Тихо ж бо, кажу, не хлюпайте, бодай ви повиздихали!.. – крякала качка з розпачу. Каченята притихали й не рухались… Ніде не шелесне… (…)
Диких звірів теж було мало – їжак, заєць, тхір. Вовки перевелись, і навіть саме слово „вовк” вважалося вже наче дідовою лайкою – „га, вовк би тебе з’їв”. Водилися леви, ну теж дуже рідко. Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме. А ми з батьком поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду – місяць у воді сміється. „Скинься, рибо”, – думаю, – скидається риба. Гляну на небо: „Зірко, покотися” – котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: „Дайте голос, трави”, – гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: „Явися на березі лев”, – появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою.
– Тату, гляньте – лев, – шепочу я батькові, як зачарований.
– Де там той лев. То ж… – далі батько почав пильно вдивлятися, і, коли човен порівнявся з левом, батько підняв весло і гучно ляснув плазом по воді.
Ой! Лев тоді як стрибне та як рикне! Луна покотилася громом. З мене вилітає душа. Весь берег, кручі, лози – вся округа переповнилась трепетом. Батько трохи весла не випустив, і вже на що був хоробрий, а теж засмутився і сидів нерухомо, аж поки нашу душогубку не однесло водою і не прибило до крутого берега. Посидівши ще мовчки з півгодини, ми оглянулись – ні висипу, ні лева: подався десь у лози.
До самого ранку горів у нас вогонь біля куреня над Десною. Мені було страшно і чомусь жалко лева. Ми не знали з батьком, що робити, коли почне він їсти наших коней чи діда, що спав під дубом. Я довго прислухавсь, чи не гукне він ще раз. Не гукнув. Перед сном мені так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно. Мені наскучили одні телята й коні.
На другий день казали вже, що ненадовго пощастило тому левові звільнитися з клітки. Коли трапилось крушення поїзда під Бахмачем і клітка мандрівного звіринця зламалась, виплигнув він на волю, глянув навкруги і так йому, очевидно, стало погано, так огидли глядачі і укротителі, і все на світі – очевидно, він махнув на все та й подався на Десну знайти собі хоч трохи відпочинку. Тільки не пройшов він і тридцяти верстов, як догнали його, оточили з усіх боків і вбили, бо він був лев. Не міг же він ходити серед телят і коней. Його ж у віз не запряжеш, яка з нього користь. Коли б ще вмів він гавкати чи мукати, – голос не годиться: гукає так, що листя в’яне й трави стеляться… Ну добре…
Ой, що ж це я пишу! Здається, не плив я човником тієї ночі по Десні. Плив батько сам, а я лежав на курені під дубом, коло діда. Може, й так. Ну, лев же все-таки проходив нашим берегом! І десь коло Спаського вбили його стражники! Чи він утік?..
Тут над левом, думаю, пора поставить крапку і перейти до опису домашніх тварин, бо вже почувається якась непевність у пері: вже наближаються редактори до мене. Вони живуть навколо мене скрізь. Один за лівим вухом ззаду, другий під правою рукою, третій за столом, четвертий в ліжку – для нічних редакцій. Вони повні всі здорового глузду і ненавидять неясності, їх мета – щоб я писав або так, як усі, або трохи краще чи трохи гірше від інших, тому очей вони з мене не зводять.
Там, де моє серце холоне, вони підігрівають його; де ж я починаю палати в огні своїх пристрастей, вони розхолоджують мій мозок, аби чогось не вийшло.
– Нехай, – кажу, – щось вийде. В моєму ділі треба, щоб вийшло. Благаю!
– Ні!
– Чому не написать, що, коли я був хлопчиком на Десні, мені хотілось, аби скрізь водились леви і щоб дикі птиці сідали мені на голову й на плечі не тільки в снах?
– Це неправдоподібно, і потім цього можуть не зрозуміти.
– Таж я маленький був і ще не мав тоді здорового глузду. Я почував тоді, що воно може пригодитись.
– Для чого?
– Ну, може, для щастя.
– Викреслюємо. Адже лева можна було й не побачити, якщо це навіть взагалі не фантазія.
– Ой!.. Нізащо!..
– Спокійно. Його можна замінити чимсь більш співзвучним. Можна написати правдиво про коней. Були ж у вас коні?
– Мені про коней соромно писати.
– Чому?
– Вони були худі й некрасиві.
– Ну, тоді можна їх узагальнити якось.
– Їх не можна узагальнити. Вони були коростяві. Крім того, наші коні були невеселі.
– Ну й що з того?
А вони таки справді були невеселі, і тому перед тим, як їх описувати, згадаю краще я щось втішне, а далі вже й до коней перейду.
Проживав у нас довго собака Пірат. Це був великий на зріст, немолодий вже, поважний і серйозний пес з двома волохатими хвостами і двома парами очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобі.
Якось одного разу, загубившись у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь, Пірат щез. Пожаліли ми його, та на тому й скінчилось. Аж ось в неділю, тижнів через п’ять, якраз після обіду, коли ми сиділи всі коло хати, лузаючи насіння, дивимось – біжить Пірат, зморений, худючий. Уздрівши здалека весь наш рід і хату, він упав додолу і повз до нас кроків, може, сто на животі, перекидаючись на спину і голосно плачучи від повноти щастя, мов блудний син у Святому Письмі.
– Це я, ваш Пірат, впізнаєте? – гавкав він крізь сльози. – О, який я щасливий! Як тяжко було мені без вас!.. Повірите, трохи не здох від смутку, трохи не сказився, їй-богу.
Він так зворушив нас слізьми, що навіть батько, який ненавидів одвертість почуттів, і той мало не сплакнув. Отаке буває на світі! Простий собака, а так збентежить чоловіка. Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: „Га, бодай ти здох! Ну, ви подумайте, собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?” (…)
Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою. Ясно скрізь. Нема ні Бога, ані чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок і водя-них-мірошників нема. Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий літній час, і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди?
Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити здоров’я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я – здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима.
Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.
Тест