1.6 ЛІТЕРАТУРНІ НАПРЯМКИ ТА УГРУПУВАННЯ


Літературні стилі та напрямки

Давня українська література, що за структурою належить до типу літератур середньовічних, охоплює літературні явища, які формувалися в Україні протягом XI–XVIII ст. До комплексу давньоукраїнських текстів відносять не лише власне літературні твори, але і твори історичні (літописи, літописні повісті), описи мандрівок (ходіння), повчання, послання, окремі тексти ділового характеру. У всіх цих творах є елементи художньої творчості й емоційного відображення життя.

Автор „Історії української літератури” Дмитро Чижевський вважає, що загальна схема розвитку української літератури є такою:

  1. Доба монументального стилю – XI ст.
  2. Доба орнаментального стилю – XII–XIII ст.
  3. Переходова доба – XII–XIII ст., творів цього періоду залишилося занадто мало, тому вони вважаються творами, що стоять на узбіччі літератури.
  4. Ренесанс і реформація – кінець XVI ст.
  5. Бароко – XVII–XVIII ст.
  6. Класицизм – кінець XVIII–40-ві роки XIX ст.
  7. Романтизм – кінець 20-х років – початок 60-х років XIX ст.
  8. Реалізм – від 60-х років XIX ст. до революції 1917р.
  9. Модернізм – кінець ХІХ – початок XX ст.
  10. Постмодернізм – сучасна література.

 


  • І. Доба монументального стилю – XI ст.
    Монументалíзм (стара київська література) – напрямок в оригінальній літературі Київської Русі XI століття (поряд з перекладною літературою). Монументальний стиль як окремий виділив Дмитро Чижевський.

    Основні риси (виділені Д.Чижевським):
  • відносно проста композиція творів. Характерна риса – думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору або принаймні кожного окремого розділу, зосереджене на одній думці й рідко відходить від неї. Відтак, інша властивість, яка випливає звідси, – часта неясність композиції творів.
  • простота синтаксична: виклад здебільшого з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за одним, іноді навіть повторюючи попереднє.
  • постійне використання сталих формул, які часто повторюються в тому самому творі, або розділі, або в різних розділах твору.
  • використання невеликої кількості стилістичних прикрас:
    • паралелізм;
    • алітерація;
    • порівняння;
    • епітет;
  • серед основних ідеологічних рис – це
    • ідеологія „великодержавства”;
    • „християнський оптимізм”.

Представниками цього стилю є: св. Феодосій, митрополит Іларіон („Слово про закон і благодать”). Сюди належать „Житія”, „Ізборник” 1076 року, літописи.



  • ІІ. Доба орнаментального стилю (кінець ХІ–ХІІІ ст.)


    Ознаки творів доби орнаментального стилю:
  • ритмічність підпорядкування художнього тексту;
  • витонченість художніх засобів.

Приклади літературних творів: „Слово про похід Ігорів”, „Повчання дітям”, Галицько-Волинський літопис.


Приклади творів: „Лаврентіївський звід”, „Літопис Руський”, „Києво-Печерський патерик”.



  • IV. Ренесанс
    Ренесанс – це напрямок у мистецтві, що виник в Італії в ХІV ст. і поширився в Англії, Франції, Німеччині та інших країнах Європи.

    Ознаки ренесансу:
  • наслідування античного мистецтва;
  • гуманізм;
  • зацікавлення життям простих людей;
  • заперечення середньовічних традицій.

Письменники доби Ренесансу: Павло Русин, Себастьян Кленович.



V. Бароко
Бароко (італ. – вигадливий, примхливий) – один із панівних стилів у європейській культурі, що розвився нерівномірно; із середини XVI ст. у Німеччині, Іспанії, Італії до середини XVIІІ ст. у слов’янських країнах, зокрема в Україні. Бароко втілило нові уявлення про єдність, безмежність і багатоманіття світу, про його драматичні, навіть трагічні проблеми і вічну мінливість. Людина у світі бароко представлена багатоплановою особистістю з надзвичайними можливостями, залученою в конфлікти й колізії навколишнього світу.
Синтетичність – основна риса бароко, якому водночас притаманна грандіозність, контрастність, театральність, ілюзіонізм, пишність, динамічність, патетична піднесеність, інтенсивна чуттєвість.
Література бароко відмовляється від принципу наслідування дійсності, вона не відтворює її, а пересотворює за певними законами; широко використовує символи й алегорії. Образи будуються за принципом зв’язку між декількома, часто дуже різними предметами зазвичай на основі метафори.

Філософія й естетика бароко найвиразніше виявились у творах Г.Сковороди.

Давня поезія (акростихи, буколічна поезія, геральдична, емблематична, зорова, курйозна поезія) написана в стилі бароко.


Вихід у 1798 році перших частин „Енеїди” І.Котляревського знаменував початок нового етапу в історії української літератури, зародження нової української літератури. Ця література ввібрала в себе живу українську мову й відійшла від канонів старослов’янського письма. Її характерними ознаками стали:
– народність;
– вплив сентименталізму й романтизму;
– нові теми – протест народу проти будь-якого гніту;
– з’явилися нові образи народних месників, жінок-страдниць, сатиричні образи панівної верхівки;
– поява нових жанрів: ліро-епічна поема, віршована байка, балади, повісті, реалістична драма, лірика.


Періоди розвитку нової української літератури


VІ. Кінець XVIII – початок XIX ст.
Класицизм (від лат. classcus – зразковий) – це була орієнтація на античність, надання переваги розуму над почуттям, обмеження творчості зображення прекрасного. Основними жанрами класицизму були трагедія, комедія, ода, сатира, байка, епічна поема.

Представниками були І.Котляревський („Енеїда”), Г.Квітка-Основ’яненко (оповідання), П.Гулак-Артемовський.

Сентименталізм – ідейно-художній напрям в європейській літературі другої половини XVIIIст., якому властиве звернення до переживань і почуттів простих людей, до їхнього внутрішнього світу.
Характерними є такі ознаки: підвищений інтерес до людських почуттів; елегічний або співчутливий тон розповіді; найпростіша композиція твору; сюжет розгортається послідовно; герої абсолютно ідеальні зовнішньо і внутрішньо; зацікавленість у змалюванні побуту, звичаїв простих людей; підкреслено мопальну вищість простих людей над панами; на шляху закоханих обов’язково виникає перешкода, яка, як правило, закінчується смертю; у творах сентименталістів багато описів природи, пророчих деталей, символів-натяків на трагічну розв’язку твору; смерть героя неминуча.

Сентименталістами є: Г.Квітка-Основ’яненко (повісті „Маруся”, „Сердешна Оксана”, „Козир-дівка”, „Щира любов”), І.Котляревський („Наталка Полтавка” частово), ранні твори Т.Г.Шевченка („Причинна”, „Катерина” частково), Є.Гребінка („Розповіді пирятинця”, „Записки студента”).



VІІ. 20–60-ті роки ХІХ ст.
Романтизм (від фр. romantisme). Естетична теорія романтизму за всіма основними положеннями протистояла естетиці класицизму. Романтизм виявлявся в показі ідеального героя, його духовного світу та ідеалів, заради яких герой вступає в боротьбу, тобто з’являються виняткові люди у виняткових обставинах, які готові боротися за свій духовний світ; романтизм тяжіє до використання історичних та фольклорних тем; у творах виразно звучить мотив дотримання моральних, духовних цінностей.
Основними темами (мотивами) романтичних творів є розлука з рідним краєм, самотність, відчуженість від світу, нарікання на долю, відтворення картин минулого щастя, душевні страждання, емоційна споглядальність.

Представниками романтизму були Є.Гребінка, Л.Боровиковський, М.Костомаров, В.Забіла. М.Петренко, Ганна Барвінок, Т.Шевченко (рання творчість), П.Куліш та інші.



VІІІ. Друга половина XIX ст.
Реалізм (від лат. realis – речовий, матеріальньний) – художній метод і напрям, що відзначається якісно новими принципами відображення дійсності. Правда життя – головний принцип реалізму: об’єктом зображення стало людське життя в усіх його проявах, тобто справжнє життя. З’являється герой нового типу – це звичайна людина: чиновник, купець, селянин тощо. Ці герої розвивалися не з волі автора, а відповідно до їх соціально-психологічної сутності. Вирізняють міфологічний реалізм епохи Відродження, просвітительський, соціалістичний.

Представниками реалізму були С.Руданський, Марко Вовчок, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б.Грінченко, І.Франко, П.Грабовський.

  • Натуралізм – це літературний напрям, що виник у Франції в 70-ті роки ХІХ ст. і поширився в Європі та США. Виник як реакція на вичерпність форм реалізму і його принцип соціальної зумовленості людського характеру.

    Ознаки натуралізму:
  • тлумачення особи біологічними, спадковими рисами то соціально-моральним середовищем.
  • буття героїв у світлі досягнень науки.

Натуралізм в українській літературі: Іван Франко „Ріпник”, „Борислав сміється”.



  • IX. Модернізм
    Модернізм – це комплекс літературно-мистецьких напрямів, що виникли наприкінці ХІХ ст. як заперечення натуралізму в художній дійсності, як спростування заангажованості митця.

    Основні напрями:
  • Імпресіонізм.
  • Експресіонізм.
  • Неоромантизм.
  • Неореалізм.
  • Неокласицизм.
  • Символізм.
  • Футуризм.
  •  

    Імпресіонізм – це напрям у мистецтві й літературі середини ХІХ – поч. ХХ ст., представники якого намагалися відтворити навколишній світ у всій його змінюваності й рухливості, а також показати найтонші відтінки настрою, почуттів людини.


    Ознаки імпресіонізму:
  • тонкий психологізм змалювання персонажів;
  • прагнення відтворити найтонші відтінки настрою;
  • прагнення схопити миттєві враження;
  • тяжіння до лаконізму прози, її ритмічності;
  • багатство відтінків у змалюванні дійсності;
  • посилена увага до кольорів, звуків і яскравих художніх деталей.

Імпресіонізм в українській літературі: Михайло Коцюбинський „Цвіт яблуні”, „Intermezzo”, М.Хвильовий, С.Васильченко „Талант”.


Експресіонізм – це літературно-мистецький стильовий напрям модернізму, що оформився в Німеччині на початку ХХ ст., передусім у малярському середовищі, проіснувавши до 30-х років.


Ознаки експресіонізму:

  • відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське „Я”, напругу його переживань та емоцій;
  • „нервова” емоційність;
  • ірраціональність;
  • фрагментарність;
  • плакатність;
  • позбавлення прикрас;
  • схильність до контрастування барв;
  • гротескність;
  • гіперболізація;
  • використання символів;
  • відчуття повсякденного болю;
  • страх за майбутнє людини.

Експресіонізм в українській літературі: В.Стефаник „Камінний хрест”, М.Куліш, О.Турянський.


Неоромантизм – це напрям кінця ХІХ – поч. ХХ ст., вид модернізму, який зародився у Франції й генетично пов’язаний із романтизмом.


Ознаки неоромантизму:

  • прагнення поєднати ідеал з дійсністю;
  • виразність суспільних ідеалів;
  • прагнення до визволення особистості;
  • виняткова й активна особистість може підняти до свого рівня інших;
  • гострий конфлікт між добром і злом, правдою і кривдою;
  • привернення уваги до чуттєвої сфери людини;
  • піднесення постаті самотнього визначного героя.

Неоромантизм в українській літературі: Леся Українка „Лісова пісня”, О.Кобилянська „Земля”, „Битва”, М.Коцюбинський „Тіні забутих предків”.


Неореалізм – це стильова течія, що виявила себе на межі ХІХ–ХХ століть і характеризувалася документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність і ліричною стихією. Героями неореалістичних творів є люди звичайні, проте з багатим внутрішнім світом; об’єктом зображення є не стільки вчинки, як відчуття й роздуми персонажів.

Неореалізм в українській літературі: В.Винниченко „Момент”, В.Підмогильний, Григорій Тютюнник.


Неокласицизм (від гр. neos – молодий та лат. classicus – зразковий) – течія в літературі й мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем та сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел „чистого” мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в середині ХІХ ст.


Ознаки неокласицизму:

  • повернення до вічних законів мистецтва;
  • орієнтація на кращі здобутки античності;
  • інтелектуалізм;
  • естетизм;
  • використання зразків античної культури і культури епохи Відродження;
  • гармонія між розумом і почуттями;
  • аристократизм духу.

Несприйняття радянської дійсності (комуністичної ідеології – всього, що призвело до падіння рівня духовності).
Принцип неокласиків: „На теми, що нові, античний вірш складаймо”.
Характерні жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо тощо.

Неокласицизм в українській літературі: „П’ятірне гроно” неокласиків – М.Драй-Хмара, М.Зеров, Освальд Бургардт (Юрій Клен), П.Филипович, М.Рильський.


Символізм – це стильова течія модернізму, головним художнім засобом якої є символ як спосіб вираження незбагненої суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця. Засновником символізму вважається Шарль Бодлер.


Ознаки символізму:

  • заміна думок, понять відповідними знаками – символами, що мають прихований зміст;
  • бунт проти консервативної народної моралі;
  • естетство (захоплення витонченою поетичною формою й недооцінка змісту);
  • культ екзотичних і заборонених тем;
  • увага до позасвідомого з метою вирватися за межі повсякденного.

Символізм в українській літературі: П.Тичина, М.Вороний, О.Кобилянська.


Футуризм – це одна з течій у літературі. Основоположник – італійський письменник Марінетті, що в 1909 році опублікував „Перший маніфест футуризму”, де закликав звільнитися від літератури минулого і створити „динамічну літературу майбутнього”, що буде оспівувати замість людини техніку та машини.


Ознаки футуризму:

  • „ліквідація мистецтва є наше мистецтво”;
  • „набутки розуму, а не душі та серця”;
  • заперечення реалізму;
  • відкидання класичної спадщини;
  • руйнування норм морфології і синтаксису;
  • звуконаслідування;
  • використання образів-символів;
  • анархізм, нехтування існуючими нормами моралі, егоцентризм.

Футуризм в українській літературі: М.Семенко, Я.Савченко, В.Поліщук.


Екзистенціалізм (від лат. exsistentia – існування) – модерністська течія в літературі, що оформилась на початку 40-х років ХХ ст. і найвиразніше виявила себе у творчості Ж.-П.Сартра, А.Камю.


Характерні ознаки екзистенціалізму:

  • песимізм;
  • заперечення раціонального пізнання;
  • твердження інтуїтивного розуміння реальності.
  • людське існування (екзистенція) виявляється через турботу, страх, рішучість, совість;
  • людина осягає екзистенцію в граничних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть).

Екзистенціалізм в українській літературі: В.Підмогильний.



Соціалістичний реалізм (соцреалізм)
Соціалістичний реалізм (соцреалізм, з 30-х до 80-х років ХХ ст.) – організований за чіткою програмою літературний метод, який передбачав оспівування комуністичної партії і її провідної ролі в житті народу у будь-яких сферах.


  • Характерні ознаки соцреалізму:
  • ідеалізація людини як носія кращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою;
  • піднесення борця, будівника нового суспільства;
  • зображення художньої дійсності прикрашеною;
  • конфлікт полягав у боротьбі проти чужих ідей, за ідеологічну спільність та однодумство.

Соцреалізм в українській літературі: О.Довженко.



  • X. Постмодернізм
    Постмодернізм (від фр. post – після + modernisme) – загальна назва літературно-мистецьких течій кінця ХХ – початку ХХІ ст.

    Характерні ознаки постмодернізму:
  • гра зі словом;
  • інтертекстуальність (приховане та явне використання чужих текстів);
  • зміщення часу і простору;
  • багатозначність;
  • парадоксальність;
  • карнавальність;
  • іронічність;
  • „віртуальний історизм”.
Українські літературні об’єднаня
Назва Час існування Головні представники
Асоціація українських письменників 1997 велика кількість членів
Асоціація панфутуристів (Аспанфут) (раніше „Комкосмос”) 1921–1924 Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан, Марко Терещенко, Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Влизько, Володимир Ярошенко
Біла студія (символісти) 1918 Павло Тичини, Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Володимир Кобилянський, Дмитро Загул
Бу-Ба-Бу 1985 Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак
Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП) („пролетарський конструктивний реалізм”) 1927 Іван Кулик, Володимир Коряк, Іван Микитенко, Іван Кириленко
Вільна Академія Пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) (Харків) (угрупування попутників, буржуазних) 1926–1928 Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Аркадій Любченко, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Майк Йогансен, Григорій Епік, Павло Тичини, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Юрій Смолич, Іван Дніпровський, Олександр Копиленко
Вісімдесятники 70–80 роки
ХХ ст.
Ю.Буряк, В.Герасим’юк, О.Забужко, Л.Таран, І. Римарук та ін.
Гарт 1923–1925 Василь Еллан-Блакитний, Іван Кулик, Володимир Сосюра, Валер’ян Поліщук, Майк Йогансен, Павло Тичина, Олександр Довженко, Микола Хвильовий
Гроно (символісти) 1920 Валер’ян Поліщук, П.Пилипович, Дмитро Загул, Григорій Косинка, Гео Шкурупій
Західна Україна 1925–1933 Дмитро Загул, Мирослав Ірчан
Київська школа поезії 1965 Василь Голобородько, Віктор Кордун, Микола Воробйов, Михайло Григорів
Ланка (Київ) (була реорганізована в МАРС) 1924–1926 Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Тодось Осьмачка, Марія Галич
Майстерня революційного слова (МАРС) 1924–1929 Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Дмитро Фальківський, Тодось Осьмачка, Борис Тенета, Іван Багряний, Гордій Брасюк, Марія Галич
Мистецький український рух (МУР) (Німеччина) 1945–1948 Шевельов, Володимир Державін, Олег Зуєвський, Михайло Орест, Іван Багряний, Юрій Косач, Василь Барка, Докія Гуменна, Тодось Осьмачка, Є.Маланюк, У.Самчук
Молода муза (Львів) 1906–1929 Богдан Лепкий, Петро Карманський, Михайло Яцків, Сидір Твердохліб, Василь Пачовський, Остап Луцький
Молодняк („Бойовий загон пролетарського фронту”) 1926–1932 Петро Усенко, Леонід Первомайський, І.Момот, В.Кузьмич, О.Кундзіч, Я.Гримайло, Дмитро Гордієнко, Олександр Корнійчук, Микола Шеремет, Анатолій Шиян
Музагет (символісти) 1918 Яків Савченко, Дмитро Загул, Микола Терещенко, Володимир Кобилянський, М.Жук, Володимир Ярошенко
Музейний провулок, 8 1990 Віталій Борисполець, Олександр Бригинець, Володимир Жовнорук
Неокласики (Київ) „гроно п’ятірне” 1920-ті Микола Зеров, Павло Пилипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський
Нова генерація (футуристи) 1927–1930 Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Дмитро Бузько, Леонід Скрипник, Олексій Полторацький, Олекса Влизько, Володимир Коряк
Нова деґенерація 1991 Іван Андрусяк, Степан Процюк, Іван Ципердюк
Нью-Йоркська група 1958 Емма Андієвська, Юрій Тарнавський, Віра Вовк, Богдан Рубчак, Женя Васильківська, Патриція Килина, Богдан Бойчук
Орден Чину Ідіотів (ОЧІ) 1995 Назар Гончар, Роман Козицький, Володимир Костирко, Андрій Крамаренко, Іван Лучук, Ігор Драк
Плуг (Харків),
головна мета – масовість
1922–1932 Сергій Пилипенко, Андрій Головко, Андрій Панів, Іван Сенченко, Григорій Епік, Іван Кириленко, Олександр Копиленко, Докія Гуменна, П.Панч, І.Шевченко, В.Гжицький, Павло Усенко
Покутська трійця кінець ХІХ–
початок ХХ ст.
Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина
Празька школа (Прага) 1920-ті Юрій Липа, Юрій Клен, Оксана Лятуринська, Галина Мазуренко, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз
Пропала грамота 1990 Юрко Позаяк, Віктор Недоступ, Семен Либонь
Пси святого Юра 1994–1997 Юрій Покальчук, Юрій Андрухович, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, В’ячеслав Медвідь, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Тарас Федюк
Руська трійця 1833–1837 Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький
Творча асоціація „500” 1993 Максим Розумний, С.Руденко, Роман Кухарук, В.Квітка, Андрій Кокотюха
Фламінго (футуристи) 1919 Олекса Слісаренко, Гео Шкурупій, В.Ярошенко
Червона Фіра 1992 Сергій Жадан, Ростислав Мельників, Ігор Пилипчук
„Шістдесятники” 1960-ті Д.Павличко, Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський та інші

Зверни увагу!
Сучасні літературні угрупування: Асоціація українських письменників, Бу-Ба-Бу, „Музейний провулок, 8”, „Нова дегенерація”, Орден Чину Ідіотів, ЛуГоСад, Пропала грамота, Пси святого Юра, Творча асоціація „500”, „Червона Фіра”.


Тест