Іван Петрович Котляревський
1806 – 1812р. брав участь у російсько-турецькій війні (безпосередньо у визволенні Бендер та Ізмаїла).
1798 почав працювати над „Енеїдою”, частину якої видав М.Парпура без відома автора під назвою „Енеїда, на малороссійскій языкъ перелиціованная И.Котляревськимъ”. Згодом, у 1808р., книговидавець І.Глазунов повторив це видання. У 1809р. Іван Котляревський сам готує до друку й видає в Петербурзі поему „Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложеная И.Котляревським” у чотирьох частинах. На титульній сторінці містилося авторське зауваження: „Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий”.
Після виходу у відставку в 1818 – 1821рр. працював директором Полтавського театру. Сприяв викупу з кріпацтва актора М.Щепкіна.
10 листопада 1838р. І.П.Котляревського не стало, його поховано в Полтаві. „Все сумує,” – писав молодий Т.Г.Шевченко у своєму творі „На вічну пам’ять Котляревському”. Він пророкував:
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Запам’ятай!
І.П.Котляревського вважають зачинателем нової української літератури, бо він перший, хто почав писати живою українською мовою.
„ЕНЕЇДА”
Жанр: епічна бурлескно-травестійна поема.
Епічна поема – віршований твір, у якому події подаються в розповідній формі, має чітку композиційну побудову, зберігає нормативні вимоги прозового жанру.
Бурлеск – спосіб вираження комічного, коли піднесена тема розкривається „низьким” стилем або про „низьке”, буденне говориться „високо”.
Травестія – різновид жартівливої поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом переробляється, „перелицьовується” у твір комічного характеру з використанням панібратських, жартівливих зворотів.
Тема: змалювання життя українського суспільства кінця ХVIII ст.
Ідея: утвердження безсмертності українського народу, його ментальності, культури, волелюбності, засудження негативних соціальних явищ українського суспільства кінця ХVIII ст.
Проблематика твору:
1. захист рідної землі від ворогів;
2. почуття громадянського обов’язку;
3. соціальна нерівність;
4. моральна нікчемність панства;
5. розгульний спосіб життя панів;
6. паразитичне існування можновладців;
7. засудження негативних моральних явищ;
8. виховання дітей;
9. утвердження людських чеснот;
10. таврування людських вад.
Герої твору:
|
Земні персонажі цариця Дідона, цар Ацест, цариця Цирцея (є прообразом Катерина ІІ), пророчиця Сивілла, Турн, Дарес, Ентелл, цар Латин, його дружина Амата, дочка Лавіся (Лавінія), Евандр, його син Паллант, друзі-побратими Низ та Евріал |
Міфічні персонажі верховний бог Зевс, бог морів Нептун, боги вітрів: Еол, Зефір, Борей, Нот, Евр, богиня шлюбу Юнона, бог надр Вулкан, бог торгівлі Меркурій, Ірися |
Розмір: чотиристопний ямб (децим).
Художній напрям: класицизм у поєднанні з просвітницьким реалізмом.
Композиція: твір має шість частин.
Запам’ятай!
М.Рильський назвав поему „енциклопедією” українського життя XVIII ст. Поема позначена національним колоритом, що створюється відображенням побуту українців у багатьох його виявах: обрядах, звичаях, ворожіннях, згадках з народної медицини, повір’ях, фольклорі, іменах героїв географічних назвах, українській кухні, предметах народного побуту, розвагах, мові тощо.
Сюжет:
Частина І.
Юнона, яка ненавиділа Енея, умовила за хабар бога вітрів Еола влаштувати шторм на морі („Еол… Велів поганій буть погоді).
Еней за „півкопи грошей” упрохав Нептуна, аби на морі шторм утих. Нептун „… узяв мітелку І вимів море, як світелку…”
Венера, мати Енея, пішла до Зевса вимолити захисту своїй дитині.
Зевс пророкує Енеєві величну долю („Еней збудує сильне царство І заведе своє там панство”).
Еней і троянці гостюють у Карфагені в цариці Дідони („Він годів зо два там просидів”).
Дідона закохується в Енея („…страх вона його любила, Аж розум ввесь свій погубила”).
Зевс Енею через Меркурія передає наказ, щоб Еней мандрував далі в пошуках нового царства („Нехай лиш відтіль улітає І Рима строїти чухрає”).
Еней підступно втікає від Дідони, Дідона ж накладає на себе руки („Сама себе спалила, Послала душу к чорту в ад”).
Частина ІІ.
Еней справляє поминки по батькові Анхізу („Анхіз з горілочки умер”).
Поминки перетворюються на ігрище („У вікон школярі співали, Халяндри циганки скакали, Іграли в кобзи і сліпці…”)
Жінки, підбурені посланицею Юнони – Ірисею, підпалюють флот Енея, але Еней звертається до богів, і ті допомагають погасити пожежу („… дощ полився В годину ввесь пожар залив”).
У сні Енею привидівся батько, який запросив сина в гості до пекла („Щоб в пекло ти зайшов до мене, Бо діло єсть мені до тебе”). І тому Еней з ватагою продовжує подорож („І світа тілько що діждались, То посідали на човни”).
Частина ІІІ.
Еней зустрічає Сивіллу („Як ось до його підступила Яга ся і заговорила…”)
Саме з Сивіллою Еней добувається пекла (опис пекла поданий так, як уявляємо ми, українці): „Ся вулиця вела до пекла, Була вонюча і грязна”. Сивілла схожа на казкову Бабу Ягу: „… бабище старая, Крива, горбатая, сухая… Сіда, ряба, беззуба, коса…”
У пеклі Еней спостерігає муки грішників:
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів…
Саме тут він бачить і Дідону
Ошмалену, мов головня.
Зустрічає своїх побратимів-троянців
Панька, Охріма і Харка…
Крім пекла, Еней потрапляє і до раю:
Що праведно в миру живали…
Еней зустрічається з батьком, який привів його до пекла на вечорниці. Саме тут йому наворожили щасливу долю:
Великий і завзятий рід…
Римськії поставить стіни…
Увага!
Пекло й дорога до нього за описом схожі до твору Данте Аліг’єрі „Божественна комедія”.
Частина ІV.
Які лиш не остережуться,
Тих переверне на звірей…
Повзуть швейцарці черв’яками,
Голландці квакають в багні,
Чухонці лазять мурав’ями,
Пізнаєш жида там в свині,
Індиком ходить там гіспанець,
Кротом же лазить португалець,
Звіркують шведи вовком там,
Датчанин добре жеребцує,
Ведмедем турчин там танцює…
По нашому хохлацькiм cтрою
Не будеш цапом, ні козою,
А вже напевне, що волом.
Енею допомагає бог вітрів Еол, який розвертає човни й направляє в гирло Тибру.
Мандрівники прибули до Латинської землі („Земелька ця була Латинська), нею правив цар Латин („Старий скупиндя… Дрижав, як Каїн, за алтин”). У нього була донька Лавіся
Проворну, гарну і моргуху…
Дружина Латина мріяла видати доньку заміж за Турна („… царьок нешпетний, З Латином у сусідстві жив…, обточений, як огірок…”)
Еней, щоб не видатися нереспектабельним, примушує троянців вивчити латинську мову.
Що вже з Енеєм розмовляли.
Увага! Для передачі розмови троянців з Латином І.Котляревський використовує макаронічну мову: „Енея звали Енеусом… шмигляв по морю…”
Еней з Латином обмінюються подарунками, причому Еней Латину дарує скатертину-самобранку, чоботи скороходи, меч-кладенець, гроші. Звичайно, Латин хоче видати Лавісю заміж за Енея, але Амата супротивиться. Мало того Юнона продовжує шкодити Енеєві: намовлена нею фурія Тезефіна вселяє в серце Амати і Турна ненависть до ватажка троянців („Зробила Енею лишнього врага”).
Турн вишуковує причину, щоб війну розпочати проти Енея. І така причина знаходиться: троянські хорти під час полювання розірвали біленького цуцика няньки Амати („Латин од няньки наживався, Зате ж за неї і вступався”). Нянька з челяддю вирішила знищити троянців („Енея заколоть, побити І всіх троянських басурман”), але троянці відстояли себе („… розпотрошили І… в тісний загнали кут…”)
Турн оголошує війну Латину:
А в поле визивав побитись…
Латинці приймають бік Енея, не чекаючи рішень царя Латина („… на Латина всяк плює, Війну з Енеєм начинає”).
Латин проти цієї війни
І не харциз, людей щоб бити,
Для мне гидкий всякий бой
Амата з жіноцтвом підтримує Турна („Коли жінки де замішались, …Прощайсь навік тоді з порядком…”)
А Турн – навпаки, готовий битися з усіма.
Коли чи п’є – не проливає,
Коли чи б’є – то вже влучає,
Йому людей давить, як мух!
Частина V.
Коли відбувається бій, то першим нападає Турн і підступно підпалює човни Енея. Зевс допомагає Енею, перетворивши човни на сирен. Венера упросила Вулкана викувати Енею зброю. Вулкан робить щит, на якому зображені казкові персонажі.
Відбувається затишшя. Під час перемир’я Низ і Евріал уночі хочуть пробратися до рутульського стану, щоб знищити половину війська („Як общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинність ісправлять”). Вони таки пробираються в рутульський стан, знищують багато ворогів („… проливали кров… За честь і к князю за любов”), але гинуть і самі.
Відбувається сутичка між троянцями та рутульцями, у якій перемагають вояки Енея („Пан Турн тут на слизьку попав”).
Частина VІ.
Еней з Паллантом поспішають на допомогу троянцям („Троянці… уздрівши, Що князь на поміч к ним іде… Летять і все перевертають…”)
Від руки Турна гине Паллант („Ув’яв Паллант, судеб по волі, Сердега в світі не наживсь!”)
Турн забирає з тіла вбитого золоту ладунку („Ремень з ладункой золотою З бездушного для себе зняв”).
Еней і троянці з почестями хоронять Палланта.
Між супротивниками укладено перемир’я, щоб віддати останню шану убитим воякам („… тіла убитой раті… землі предать”).
Амата робить самогубство („Повісилась на очкурі”).
Еней і Турн сходяться у двобої. Поранивши Турна, Еней не збирається його вбивати, але, побачивши Паллантову ладунку, якою вихваляється Турн, вбиває рутульця („Паллант тебе тут убиває, Тебе він в пеклі дожидає”).
ЕНЕЇДА
Поема
(Скорочено)
ЧАСТИНА ПЕРША
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав.
Він, швидко поробивши човни,
На синє море поспускав,
Троянців насаджавши повні,
І куди очі почухрав. (…)
Побачивши це, Юнона, яка сина Венери „Енея не любила – страх”, побігла до бога вітрів Еола, щоб той здійняв бурю на морі й потопив троянців. За це вона обіцяла йому „дівку чорноброву”. Еол розпустив свої вітри й здійняв шалену бурю. Еней пообіцяв Нептунові „півкопи грошей”, щоб той утихомирив вітри. Коли буря стихла, троянці взялися готувати галушки, куліш й інші страви, бо любили добре поїсти, випити й поспати. Схвильована за свого сина, Венера йде до Зевса, який „тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав”. Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він поїде до Риму, „збудує сильне царство”, „на панщину ввесь світ погонить” і „всім їм буде ватажок”. Енеєве військо довго пливло морем і нарешті пристало до берега, де було місто Карфаген. А правила в ньому Дідона. Цариця закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища, робила все, щоб парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим. Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив, як гуляють троянці, розлютився і послав Меркурія, щоб він нагадав Енеєві про його призначення. Еней уночі втік від Дідони, а вона з горя спалила себе.
ЧАСТИНА ДРУГА
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Тепер Еней убрався в пекло,
Прийшов зовсім на інший світ;
Там все поблідло і поблекло,
Нема ні місяця, ні звізд.
Там тілько тумани великі,
Там чутні жалобнії крики,
Там мука грішним не мала.
Еней з Сивіллою гляділи,
Якії муки тут терпіли,
Якая кара всім була.
Смола там в пеклі клекотіла
І грілася все в казанах,
Живиця, сірка, нефть кипіла;
Палав огонь, великий страх!
В смолі сій грішники сиділи
І на огні пеклись, горіли,
Хто, як, за віщо заслужив.
Пером не можна написати,
Не можна і в казках сказати,
Яких було багацько див!
Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
Залізним пруттям підганяли,
Коли який з них приставав.
Огненним пруттям оддирала
Кругом на спину і живіт,
Себе, що сами убивали,
Яким остив наш білий світ.
Гарячим дьогтем заливали,
Ножами під боки штрикали,
Щоб не хапались умирать.
Робили рознії їм муки,
Товкли у мужчирях їх руки,
Не важились, щоб убивать.
Багатим та скупим вливали
Розтопленеє срібло в рот,
А брехунів там заставляли
Лизать гарячих сковород;
Які ж ізроду не женились
Та по чужим куткам живились,
Такі повішані на крюк,
Зачеплені за теє тіло,
На світі, що грішило сміло
І не боялося сих мук.
Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам
Давали в пеклі добру хльору,
Всім по заслузі, як котам.
Тут всякії були цехмістри,
І ратмани, і бургомістри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили
Та тілько грошики лупили
І одбирали хабарі. (…)
Гай! гай! та нігде правди діти,
Брехня ж наробить лиха більш;
Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш,
Великії терпіли муки,
Їм зв’язані були і руки,
Мов у татар терпіли плін.
От так і наш брат попадеться,
Що пише, не остережеться,
Який же втерпить його хрін!
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорому, без Бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.
А далі вперлися в будинки
Підземного сього царя,
Ні гич, ні гариля пилинки,
Було все чисто, як зоря;
Цвяховані були там стіни
І вікна всі з морської піни;
Шумиха, оливо, свинець,
Блищали міді там і криці,
Всі убрані були світлиці;
По правді, панський був дворець.
Еней з ягою розглядали
Всі дива там, які були,
Роти свої пороззявляли
І очі на лоби п’яли;
Проміж собою все зглядались –
Всьому дивились, осміхались,
Еней то цмокав, то свистав.
От тут-то душі ликовали,
Що праведно в миру живали,
Еней і сих тут навіщав.
(…)
Велике тут було роздолля
Тому, хто праведно живе,
Так, як велике безголов’я
Тому, хто грішну жизнь веде;
Хто мав к чому яку охоту,
Тут утішався тим до поту;
Тут чистий був розгардіяш:
Лежи, спи, їж, пий, веселися,
Кричи, мовчи, співай, крутися,
Рубайсь – так і дадуть палаш.
Не чванились, не величались,
Ніхто не знав тут мудровать,
Крий Боже, щоб не догадались
Брат з брата в чім покепковать;
Не сердилися, не гнівились,
Не лаялися і не бились,
А всі жили тут люб’язно;
Тут всякий гласно женихався,
Ревнивих ябед не боявся,
Було вобще все за одно.
Ні холодно було, ні душно,
А саме так, як в сіряках,
І весело, і так не скучно,
На Великодних як святках;
Коли кому що захотілось,
То тут як з неба і вродилось;
От так-то добрі тут жили.
Еней, се зрівши, дивовався
І тут яги своєй спитався,
Які се праведні були.
„Не думай, щоб були чиновні,
– Сивілла сей дала одвіт,
– Або що грошей скрині повні,
Або в яких товстий живіт;
Не ті се, що в цвітних жупанах,
В кармазинах або сап’янах,
Не ті ж, що з книгами в руках,
Не рицарі, не розбишаки,
Не ті се, що кричать: „І паки”,
Не ті, що в золотих шапках.
Се бідні нищі, навіжені,
Що дурнями зчисляли їх,
Старці, хромі, сліпорожденні,
З яких був людський глум і сміх;
Се, що з порожніми сумками
Жили голодні під тинами,
Собак дражнили по дворах;
Се ті, що Біг дасть получали,
Се ті, яких випроваджали
В потилицю і по плечах.
Се вдови бідні, безпомощні,
Яким приюту не було;
Се діви чесні, непорочні,
Яким спідниці не дуло;
Се, що без родичів остались…
І сиротами називались,
А послі вбгались і в оклад;
Се, що проценту не лупили,
Що людям помагать любили,
Хто чим багат, то тим і рад.
Тут также старшина правдива,
– Бувають всякії пани,
– Но тілько трохи сього дива,
Не квапляться на се вони!
Бувають військові, значкові,
І сотники, і бунчукові,
Які правдиву жизнь вели;
Тут люди всякого завіту,
По білому єсть кілько світу,
Которі праведно жили”.
(…)
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ЧАСТИНА П’ЯТА
Пан Турн як військом тягу дав;
Перевертням морським чудились,
На добре всяк не толковав.
Но Турнові не довіряли;
Троянці правило се знали:
В війні з врагами не плошай;
Хоть утіка – не все женися,
Хоть мові трусить – стережися;
Скиксуєш раз – тоді прощай!
Для ночі вдвоє калавури
На всіх поставили баштах,
Ліхтарні вішали на шнури,
Ходили рунди по валах.
В обозі Турна тихо стало,
І тілько-тілько що блищало
Од слабих блідних огоньків.
Враги троянські почивали,
Од трусів вилазки не ждали;
Оставмо ж сих хропти соньків.
У главной башти на сторожі
Стояли Евріал і Низ;
Хоть молоді були, та гожі
І кріпкі, храбрі, як харциз.
В них кров текла хоть не троянська,
Якась чужая – бусурманська,
Та в службі вірні козаки.
Для бою їх спіткав прасунок,
Пішли к Енею на вербунок;
Були ж обидва земляки.
„А що, як, викравшись помалу,
Забратися в рутульський стан?
– Шептав Низ в ухо Евріалу.
– То каші наварили б там;
Тепер вони сплять з перепою,
Не дриґне ні один ногою,
Хоть всім їм горла переріж.
Я думаю туди пуститься,
Перед Енеєм заслужиться
І сотню посадить на ніж”.
„Як? Сам? Мене оставиш?
– Спитався Низа Евріал.
– Ні! Перше ти мене удавиш,
Щоб я од земляка одстав.
Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой.
Мій батько був сердюк опрічний,
Мовляв (нехай покой му вічний):
Умри на полі, як герой”.
„Пожди і пальцем в лоб торкнися, –
Товаришеві Низ сказав,
– Не все вперед – назад дивися,
Ти з лицарства глузд потеряв.
У тебе мати єсть старая,
Без сил і в бідності, слабая,
То і повинен жить для ней,
Одна оставшись без приюту,
Яку потерпить муку люту,
Таскавшись між чужих людей!
От я так чисто сиротина,
Росту, як при шляху горох:
Без нені, без отця дитина,
Еней – отець, а неня – Бог.
Іду хоть за чужу отчизну,
Не жаль нікому, хоть ізслизну.
А пам’ять вічну заслужу.
Тебе ж до жизні рідна в’яже,
Уб’ють тебе, вона в гріб ляже;
Живи для неї, я прошу”.
„Розумно, Низ, ти розсуждаєш,
А о повинності мовчиш,
Которую сам добре знаєш,
Мені ж зовсім другу твердиш;
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять;
Як ми Енею присягали,
Для його служби жизнь оддали,
Тепер не вільна в жизні мать”.
„Іноси!” – Низ сказав, обнявшись
Со Евріалом-земляком,
І, за руки любенько взявшись,
До ратуші пішли тишком.
Іул сидів тут з старшиною,
Змовлялись, завтра як до бою
Достанеться їм приступать.
Як ось ввійшли два парубійки,
У брам змінившися од стійки,
І Низ громаді став казать:
„Був на часах я з Евріалом,
Ми пильновали супостат,
Вони тепер всі сплять повалом,
Уже огні їх не горять.
Дорожку знаю я окромну,
В нічну добу, в годину сонну,
Прокрастись можна поуз стан
І донести пану Енею,
Як Турн злий з челяддю своєю
На нас налазить, мов шайтан.
Коли зволяєтесь – веліте
Нам з Евріалом попитать,
Чкурнем – і поки сонце зійде,
Енея мусим повидать”.
„Яка ж одвага в смутне врем’я!
Так не пропало наше плем’я?” –
Троянці всі тут заревли;
Одважних стали обнімати,
Їм дяковать і ціловати,
І красовулю піднесли. (…)
Сей Евріал був молоденький,
Так годів з дев’ятнадцять мав,
Де усу буть, пушок м’якенький
Біленьку шкуру пробивав;
Та був одвага і завзятий,
Силач, козак лицарковатий,
Но пред Іулом прослізивсь.
Бо з матір’ю він розставався;
Ішов на смерть і не прощався.
Козак природі покоривсь.
„Іул Енейович, не дайте
Паньматці вмерти од нужди,
Їй будьте сином, помагайте
І заступайте від вражди,
Од бід, напраснини, нападку;
Ви самі мали паніматку,
То в серці маєте і жаль;
Я вам старую поручаю,
За вас охотно умираю”,
– Так мовив чулий Евріал,
„Не бійся, добрий Евріале, –
Іул йому сей дав одвіт, –
Ти служиш нам не за пропале,
На смерть несеш за нас живіт,
Твоїм буть братом не стиджуся
І неню заступать кленуся,
Тебе собою заплачу;
Пайок, одежу і кватиру,
Пшона, муки, яєць і сиру
По смерть в доводьстві назначу”.
І так, одважна наша пара
Пустилася в рутульський стан
На те і місяць вкрила хмара,
І поле вкрив густий туман.
Було се саме опівночі;
Рутульці спали скілько мочі,
Сивуха сну їм піддала;
Роздігшися, порозкладались,
В безпечності не сподівались
Ні од кого ніяка зла.
І часовії, на мушкетах
Поклавшись, спали на заказ;
Хропли всі п’яні на пікетах,
Тут їх застав послідній час!
Переднюю побивши стражу,
Полізли в стан варити кашу;
Низ тут товаришу сказав:
„Приляж к землі ти для підслуху,
А я задам рутульцям духу,
Гляди, щоб нас хто не спіткав”.
(…)
А послі Ремових він воїв
По одному всіх подушив
І блюдолизів, ложкомоїв
Впрах, вдребезги перемізжив.
Намацавши ж самого Рема,
Потиснув, мов Хому Ярема,
Що й очі вискочили преч;
Вхвативсь за бороду кудлату
І злому Трої супостату
Макітру одділив од плеч.
Вблизі тут був намет Серрана,
На сього Низ і наскакав;
Він тілько що роздягсь з каптана
І смачно по вечері спав.
Низ шаблею мазнув по пупу,
Зад з головою сплющив вкупу,
Що із Серрана вийшов рак;
Бо голова між ніг вплелася,
А задня вгору піднялася;
Умер фігурно неборак!
І Евріал, як Низ возився,
То не гулявши простояв;
Він также к сонним докосився,
Врагів на той світ одправляв.
Колов і різав без розбору,
І як ніхто не мав з ним спору,
То поравсь, мов в кошарі вовк;
І виборних, і підпомощних,
І простих, і старших вельможних,
Хто не попавсь, того і товк. (…)
Як вовк овець смиренних душить,
Коли в кошару завіта,
Курчатам тхір головки сушить,
Без крику мізок висмокта,
Як, добре врем’я угодивши
І сіркою хлів накуривши,
Без крику крадуть слимаки
Гусей, качок, курей, індиків
У гевалів і амаликів,
Що роблять часто і дяки.
Так наші смілії вояки
Тут мовча проливали кров;
Од ней краснілися, мов раки,
За честь і к князю за любов.
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат,
Там жизнь – алтин,
а смерть – копійка,
Там лицар – всякий парубійка,
Козак там чортові не брат.
Так порався Низ з Евріалом,
Дали рутульцям накарпас,
Земля взялась од крові калом,
Поляк піднявся б по сам пас.
Но наші по крові бродили,
Мов на торгу музик водили,
І убирались на простор,
Щоб швидше поспішить к Енею
Похвастать храбростю своєю
І Турнів розказать задор.
Уже із лагеря щасливо
Убрались наші смільчаки;
Раділо серце не трусливо,
Жвяхтіли мокрі личаки.
Із хмари місяць показався,
І од землі туман піднявся,
Все віщовало добрий путь.
Як ось Волсент гульк із долини
З полком латинської дружини.
Біда! Як нашим увильнуть?
Дали якраз до лісу тягу,
Бистріше бігли од хортів;
Спасались бідні на одвагу
Від супостатів, ворогів.
Так пара горличок невинних
Летять спастись в лісах обширних
Од злого кібчика когтей.
Но зло, назначене судьбою,
Слідитиме скрізь за тобою,
Не утечеш за сто морей.
Латинці до лісу слідили
Одважних наших розбишак
І часовими окружили,
Що з лісу не шмигнеш ніяк;
А часть, розсипавшись по лісу,
Піймали одного зарізу,
То Евріала-молодця.
Тогді Низ на вербу збирався,
Як Евріал врагам попався,
Мов між вовків плоха вівця.
Низ – глядь, і бачить Евріала,
Що тішаться ним вороги;
Важка печаль на серце пала,
Кричить к Зевесу: „Помоги!”
Коп’є булатне направляє,
В латинців просто посилає,
Сульмону серце пробива;
Як сніп, на землю повалився,
Не вспів і охнуть, а скривився,
В послідній раз Сульмон зіва.
Вслід за коп’єм стрілу пускає
І просто Тагові в висок;
Душа із тіла вилітає,
На жовтий пада труп пісок.
Волсент утратив воїв пару,
Кленеть невидимую кару
І в ярості, як віл, реве:
„За кров Сульмонову і Тага
Умреш, проклята упиряга,
За ними вслід пошлю тебе”.
І замахнувсь на Евріала,
Щоб знять головку палашем;
Тут храбрість Низова пропала
І серце стало кулішем.
Біжить, летить, кричить щосили:
„Пеккатум робиш, фратер милий,
Невинному морс задаєш:
Я стультус, лятро, розбишака,
Неквіссімус і гайдамака.
Постій! Невинную кров ллєш”.
Но, замахнувшись, не вдержався,
– Волсент головку одчесав;
Головка, мов кавун качався,
Язик невнятно белькотав.
Уста коральні посиніли,
Рум’яні щоки поблідніли,
І білий цвіт в лиці пожовк;
Закрилися і ясні очі,
Покрились тьмою вічной ночі,
Навіки милий глас умовк.
Уздрівши Низ труп Евріала,
Од ярості осатанів;
Всіх злостей випустивши жала,
К Волсенту просто полетів.
Як блискавка проходить тучу,
Він так пробіг врагів між кучу
І до Волсента докосивсь:
Схватив його за чуб рукою,
Меч в серце засадив другою,
Волсент і духу тут пустивсь.
Як іскра, порох запаливши,
Сама з ним вкупі пропада,
Так Низ, Волсентія убивши,
І сам лишився живота;
Бо всі на його і напали,
На смерть звертіли, і зім’яли,
І голову зняли з плечей.
Так кончили жизнь козарлюги,
Зробивши славнії услуги
На вічність пам’яті своєй. (…)
Свого ж держася уговору,
Троянці в кріпості сидять,
Забилися, мов миші в нору,
Лукаву кішку як уздрять.
Но дать одпор були готові
І до остатнєй каплі крові
Свою свободу боронить
І нову Трою защищати,
Рутульцям перегону дати
І Турна лютость осрамить.
На перву рутулян попитку
Троянці так дали в одвіт,
Що Турн собі розчухав литку,
Од стиду скорчило живіт.
Звелів з досади, гніву, злості
На глум підняти мертві кості,
На щогли голови наткнуть
Нещасних Низа з Евріалом
Перед самим троянським валом,
Щоб сим врагів своїх кольнуть.
Троянці зараз одгадали,
Чиї то голови стримлять;
Од жалю сльози попускали,
Таких лишившись паруб’ят.
Об мертвих вість скрізь пронеслася, Вся рать троянська потряслася,
І душі смутку предались.
Як мати вість таку почула,
То тілько вічно не заснула,
Бо зуби у неї стялись.
(…)
Боги на Олімпі почали сваритися, Зевс розгнівався й суворо заборонив їм утручатися в справи людей. Еней через видіння довідується про те, що сталося в його стані, і йде в наступ. Мужньо б’ється й Паллант, але більш досвідчений Турн убиває його й відправляє в рутульський стан. Троянці насідають, от-от і Турн поляже. Юнона хитрістю й любощами домоглася від Зевса, щоб той зберіг життя Турнові. Еней пропонує рутульцям помиритися й зробити поєдинок лише між ватажками. Латинці погодилися. Почався поєдинок Енея і Турна. Юнона знову втрутилась і почала допомагати цареві рутульців. Зевс сказав їй, що все одно Еней стане безсмертним, буде на Олімпі, тому хай не старається. Еней перемагає Турна, залишеного без допомоги богів, хоче його помилувати, але, побачивши на ньому Паллантову ладунку, убиває, щоб помститися за смерть юного лицаря.
Тест